Docudays завжди був “за все хороше і проти всього поганого”. Цього року відчуваємо це надсильно. У часи, коли ми тримаємо дистанцію, коли нам часом буває самотньо (а може і навпаки занадто багато спілкування!), мистецтво знову рятує світ. Фестиваль закликає нас залишатися вдома та пам’ятати, пізнавати, дізнаватися про те добро та любов, що оточує нас навіть у найтемніші часи. Можливо, у наступному році, чи через рік, ми дивитимемося фільми про лікарів, вірусологів, пожежників, військових, поліцейських, доставщиків (так, вони теж зараз дуже допомагають – довозять продукти та ліки у лікарні, наприклад) та всіх інших, хто на передовій у боротьбі із вірусом. Цьогорічна ж програма вкотре нагадує нам, що у світі немає жодної неважливої людини.

Про звірів та людей

Польща, 2019

Варшавський зоопарк знаходиться у стратегічному місці, і коли перші бомби Другої світової вдарили по місту, його зачепило. Бомбою вбило полярного ведмедя, шрапнеллю смертельно поранило слониху, екзотичні птахи згоріли заживо. Нажахані звірі повиходили з розбитих кліток і розчинились у місті. 

Вздовж Вісли самотня зебра блукає у пошуках живої зелені по випаленій землі, що перетворилась на пустелю. Рись ховається від звуків пострілів у чагарнику. Тигри полюють посеред розвалів, аж поки їх не вполюють самих. Скількох людей спіткає така ж доля?

Співіснування тварин та людей було порушено втручанням машин. Ідилія у стилі Джеральда Даррелла за секунди перетворилась на хаос. Родина Жабінських – директор зоопарку Ян, його дружина Антоніна  та двійко їхніх дітей – Тереза та Ришард «Рись» намагаються зберегти у цьому хаосі життя близьких їм тварин та людей. 

Історія про те, як директор зоопарку виводить з гетто євреїв і місяцями переховує їх у колишніх вольєрах та підвалах не така відома як подвиг Оскара Шиндлера чи Рауля Валленберга. А даремно. 

Слід відзначити неймовірні архівні зйомки, які велись Яном Жабінським та його близькими. Вони гармонійно поєднуються із сучасним відеорядом, і є по-справжньому художніми і дуже якісними як на home-video 40-х років. 

Операторська робота Кацпера Чубака, монтаж Якуба Пйонтека, і звісно режисура Лукаша Чайки (для якого це дебютний фільм) по праву заслуговують аплодисментів. Як і неймовірна розповідь Терези Жабінської (яка, до слова, дуже добре виглядає як на свої 80). А музичний ряд «під тапера» – якомога краще передає атмосферу та зміну настрою від кадру до кадру. Добра історія не має відчуття приреченості, навпаки, вселяє надію у те, що в людства є майбутнє, поки такі люди як Антоніна та Ян Жабінські живуть серед нас. 

P.S«Дружина наглядача зоопарку» 2016 року, з Джесікою Честейн  – це історія Жабінських. 

Чисте мистецтво

Польща-Білорусь, 2019

Серйозно? – спитаєте ви. 

Абсолютно!  – скаже вам будь-хто, хто хоч раз був у Білорусі.                                                        

Під час і після перегляду не припиняєш питати себе, чи це справді відбувається у наш час. «Чисте мистецтво» – це зіткнення з минулим, яке так прагнеш забути, з реальністю – яку намагаєшся ігнорувати, і з майбутнім, у яке відмовляєшся вірити. 

Лев Толстой писав: справжнім мистецтвом є те, яке викликає у нас справжні емоції. Які саме – він не уточнював. Краса в очах того, хто бачить. Функція мистецтва – ставити питання, що і намагається продемонструвати головний герой фільму. 

Мистецтво всюди, важливо його побачити. І люди бачать. Такі різні люди! Випадкові перехожі піддаються спонтанному пориву і підходять ближче – цікавляться картиною та особистістю художника. І говорять. Він слухає, відповідає, питає їх, що вони бачать на картинах. Мистецтво стає лише приводом для них поговорити про життя, їхню реальність, державу, соціальні проблеми, життєві історії. Ми зустрічаємось з білорусами різних поколінь, професій, соціальних статусів. Разом з історіями перехожих ми дізнаємось і історію художника – Захара Кудіна, і таємницю його картин. 

«Чисте мистецтво» – не про мистецтво. А про емоції, яке воно викликає, історії, які пробуджує в пам’яті, про прекрасних і таких різних людей, і їхнє життя у рамках, створених для них радянським теслею, де  будь-які прояви свободи мають бути узгоджені.

Операторська робота, працівниці ЖКГ, Лукаш Чайка (так, той самий!) і режисер – Максим Швед, – якби в мене була шляпа, я б її зняла!

Що тут скажеш, «Earth without art is just “Еh”»

Карла і Нордал

Норвегія, 2019

Норвезька режисерка Елізабет Аспелін зняла «домашнє відео» про своїх чудових дітей, молодшого шкільного віку –  шестирічну Карлу, і старшого Нордала.  Особливість їхніх стосунків у тому, що Нордал незвичайний хлопчик. У нього епілепсія та труднощі розвитку. Фільм зумів вкласти у трошки більше ніж 15 хвилин усі складні аспекти стосунків брата та сестри. 

Карла – неймовірна! Вона невимовно життєрадісна, активна, любляча і кмітлива. Чи не в кожному кадрі вона усміхається або ненавидить, кричить, сміється, стрибає, вигадує ігри, розмірковує на серйозні теми. Нордал меланхолік. У цьому відео він сумує, грається, йому самотньо, він проявляє ніжність, наполегливість. Вони як протилежні чаші терезів, які врівноважують одне одного. Кадр, де діти піднімаються сходами – якнайкраще це демонструє. Вже у свої 6 Карла прекрасно розуміє, що її обов’язок підтримувати Нордола, піклуватися про нього, як про молодшого. Вони сваряться, б’ються, набридають одне одному. Та наприкінці дня обіймаються. Карла отримує неоціненну нагороду за свою терплячість та піклування – любов та відданість Нордала, для якого вона найближча людина у світі. 

Пікова точка фільму – це відповідь Карли на питання матері: чи хотіла б вона, щоб Нордал був молодшим, а не старшим братом. І попри всі труднощі, ця зовсім ще маленька дівчинка з усією серйозністю відповідає: ні, адже тоді він не був би Нордолом, він був би іншою особистістю, яка, можливо, не знала б як це – бути таким добрим, і так любити, як він любить зараз. 

Хвилі світла

Німеччина, 2019

Історія Фріди, як і історія Карли і Нордала, надзвичайно дражлива. Хто це сказав: не знімати і не писати про дітей та літніх людей? Адже це завжди буде гра на почуттях глядача. А труднощі розвитку або фізичні особливості зводять дражливість теми у куб. Попри це, «Хвилі світла» – це приємна, добра історія, яка може насамперед стати прикладом для держави – прикладом того, як у розвинутому суспільстві люди з особливостями живуть повноцінним життям. Ця тема наче і не в кадрі, але не перестаєш про це думати протягом перегляду і після. 

В центрі фільму 12-річна Фріда, яка майже не бачить. Як каже вона сама: її праве око повністю сліпе, а ліве бачить на 2 %. Фріда з’являється перед глядачем у звичних для себе місцях – у лісі, де їй спокійніше ніж в Берліні, і де вона звертає увагу зрячих на унікальність кожного листочка, за комп’ютером, де ділиться своїми ідеями щодо програм та ігор, у басейні, де пірнає з подругою. 

Та найбільш показовою є сцена на початку фільму, де Фріда у музеї. Вона у спеціальних рукавичках торкається скульптури, аби її «побачити». Там поруч із нею (як і на всіх інших локаціях) знаходиться працівник музею\освітній радник\помічник\тьютор\член родин, який розповідає їй про скульптуру і направляє, допомагає. Ось тут одразу мимохіть в голові виринає ситуація: якби Фріда жила в Україні, наскільки б нещаснішим інакшим було б її життя? 

Операторська робота Софії Фенн, яка зуміла передати світосприйняття Фріди і тих хто її оточує – ван лав.

Межа

США, 2019

“Хто такий Стів Беннон?”

Націоналіст, економічний націоналіст, бізнесмен та колишній виконавчий директор президентської виборчої кампанії Дональда Трампа. Він лишив свій пост політичного консультанта у Білому домі і створив “Рух” Беннона, щоб просувати свою політичну доктрину. Він цілком відверто обговорює демографічні проблеми та їхні наслідки, створює кампанії на підтримку боротьби з ними та, відповідно, зіштовхується із культурним гнівом світових організацій та громадян різних країн.

Цей фільм не націлений змінити ваші погляди, а лише показати частину формування нашої сучасної історії. Висновки ви можете зробити самі.

Всі коти сірі у темряві

Швейцарія, 2019

Чи любите ви тварин? Ні, не те. Чи любите ви котів? Так сильно, як пан Крістіан?
Доволі дивний фільм. Залишив після перегляду неоднозначне відчуття. Прекрасна операторська робота – пастельно-сіра Швейцарія, красиво побудувані кадри, поступова та плавна, лінійна історія і приємні головні герої – чоловік та дві його кішки.

Це фільм про тягучу самотність – так видалося нам під час перегляду. Так, цей чоловік знайшов собі родину, так, він вийшов із ситуації та завів кішок замість дітей. Але до кінця не зрозуміло чи це те саме щастя, якого він прагнув, чи може просто вихід зі становища, що склалося.

Під час перегляду легко згадується книга Бакмана “Чоловік на ім’я Уве”, та ця скандинавська історія тепла, затишна та сповнена гумором, хоча і розповідає сумну історію самотнього чоловіка. “Всі коти…” ж залишають гнітюче, доволі важке враження після перегляду.

Віч-на-віч

Фінляндія, 2020

На перший погляд це страшний фільм – рідні та близькі мають зустрітися та поговорити із вбивцями їхніх дітей. І так, часом історія концентрується саме на моменті вбивства. Але тут у першу чергу йдеться про те, що пробачати не обов’язково, але і ненавидіти також.

Фільм розділений на три умовні частини: підготовка до зустрічі з убивцею, зустріч та друга зустріч (аналіз зробленої роботи). Це дуже сильна картина (як би банально це не звучало). Ми маємо три історії. Ні, ми не проживаємо горе разом із батьками та сестрою жертв, але ми вражені, коли бачимо вбивць, ми чекаємо їхніх відповідей на запитання. Та ми теж не ненавидимо їх наприкінці.

У фільмі представлені не найстрашніші (хоча і жахливі) кримінальні справи. І це зрозуміло, бо навряд таку роботу можливо проробити із серійним маніяком. Також варто розуміти, що ми зустрічаємо героїв вже після кількох (до 10) років роботи із психологами та соціальними робітниками. Наприкінці ви обов’язково замислитеся над питаннями прощення (чи варто його просити? Чи можна пробачити?), але також і над тим, чи потрібні суворіші покарання, можливо, навіть смертна кара, у окремих випадках? У фільмі багато разів лунає питання “Чому?” І відповідь дають герої: “Жодна причина не варта того, щоб відібрати життя іншої людини”.

А ще ви маєте замислитися, чи можливі такі соціальні проекти, така робота із психологами у нашій країні. І чому ні.

19.91

Польща, 2019

Чи можна бути спеціалістом з прощань? У синопсисі йдеться про те, що 19-річна німкеня приїздить у якості волонтерки до 91-річної полячки, котра була свого часу у Бернау (Освенцим). Але історія зовсім не про це.
Добрий фільм про дружбу високої молодої дівчини з маленькою старенькою, яка дуже схожа на Софі з “Мандрівного замку”. Ця бабуся жвава та позитивна, розповідає більше про тих, кого кохала, ніж про тих, хто її мучив. І у обох героїнь є одна спільна навичка – вміння прощатися назавжди із тими, кого дуже сильно любиш.

Під час перегляду згадуються фільми Веса Андерсона з його рівними лініями, наче іграшковими будиночками та рудоволосими дівчатами-лисицями. Хочеться відзначити, що немає фонової музики, а це додає відчуття присутності. У фільмі багато “сльозовитискальних” моментів (дехто навіть може назвати їх маніпулятивними), але врешті залишається дуже світле та приємне відчуття.

Практично усі фільми, що довелося переглянути нашій редакції, дуже позитивні та життєствердні. Добрі та приємні історії, що наштовхують на думку, що немає абсолютного зла чи добра, але є прекрасні люди. І шанс є завжди, доки ми живі.

До завершення фестивалю матеріал може бути доповнено

Показати коментарі 💬Закрити коментарі

Залишити коментар