Одяг, наче мова

А значить, для нього існує своя “граматика” та історія виникнення. Який шлях пройшла  “піжама” або домашній одяг, щоб опинитись зараз на вас? І врешті-решт, що може бути ближче до тіла? Якщо ви не спите ню, звичайно. Не те щоб нам було дуже цікаво порпатись у чужій білизні, але кому не цікаво, у чому ходив вдома Пушкін чи Гоголь? Більше того, сьогодні ж основний стиль – домашній.  Ми до нього, особливо останнім часом, дуже звикли. І втомились. Дарма, бо історія буденності дуже цікава штука. 

Ми провели піжама-паті разом з брендом Fueki Ryuko.

Але це зараз наш домашній стиль дуже зручний, а в декого навіть охайний – такий, в якому не соромно зустріти кур’єра Glovo. Нашим пра-пра-пра родичам було складніше. 

Своя, твоя і моя сорочка

Що спочатку не було ніякого окремого “домашнього одягу” – це зрозуміло.  Леді і джентльмени спали у довгих нічних сорочках.  З джерел можемо прочитати, що сорочка була розкішшю, яку могли собі дозволити тільки багаті. В середні віки існували спец інструкції, які розповідали слугам, як ті повинні роздягати і готувати до сну своїх господарів.

«Якщо твій повелитель захоче лягти спати, – вчили хлопчика-слугу, – ти повинен послати йому під ноги простирадло і зняти з нього плаття. Потім накинути йому на плечі халат, зняти з нього туфлі, шкарпетки і панчохи  (панчохи тоді складалися з двох частин: верхньої – коротких штанів і нижньої – власне панчіх). Панчохи слід кинути через плече, потім причесати пана, накрити його голову хусткою і надіти на нього нічну сорочку».

 Нічна сорочка, як предмет одягу, з’явилася в пізньому Середньовіччі в Німеччині під назвою Betthemd (до цього люди спали голячка або в тому самому одязі, який носили вдень). Прообраз нічних сорочок, «спідниця для спальні», згадується в одному чеському документі 1492 року. Від повсякденної сорочки нічна відрізнялась довжиною – вона доходила до колін або щиколоток, а шилась з тканин на кшталт сатину, батисту, байки, ситцю. 

Жіноча нічна сорочка була схожа більше на плетіння з мережева. Чоловіча ж була менш прикрашена і більше схожа на денну: мала довгі рукава з манжетами, пришитий спочатку відкладний комір та інші прибамбаси. А нічний ковпак, це ще що за диво? Нічні ковпаки носили літні чоловіки з гігієнічних причин — щоб не завелися воші, а також щоб було тепло. Зверху ковпак часто прикрашався китицею або помпоном, знизу – підстаркуватим буркотливим старим. Ще одна причина появи нічних ковпаків  – міазми. Так, тоді навіть думки ніхто не допускав про те, щоб спати з непокритою головою, тому що вважалося, що хвороби передаються повітрям хмарами шкідливих міазмів. А ви перевертаєте подушечку холодною стороною? Звичайно, бо ніяких міазмів не існує. А от маразми – навпаки.  

Жінкам дістались нічні чепчики. Жіночі чепчики (о Господи! Скажіть це сто разів поспіль – “чепчики” – і не зійдіть з розуму) спочатку носили як домашній аксесуар. В Георгіанській період його носили одружені жінки і говорили на нього “боннет”, далі “боннет” еволюціонував-еволюціонував і виеволюціонував у капор та інші головні убори для вулиці. 

«Лизавета Іванівна увійшла в капоті і капелюшку. “Нарешті, мати моя! – сказала графиня. – Що за наряди! Навіщо це? … Кого спокушати? “» (О. С. Пушкін, «Пікова дама», 1833).

На домашньому стилі

З появою одягу для сну, в окрему категорію виходить домашній одяг. Ось, наприклад, Генріх VIII, підкатуючи до Анни Болейн, дарував їй не лише прикраси, а й розкішні атласні пеньюари. Такі «нічні пеньюари» були вільного крою, теплі, часто з капюшоном, загалом були чимось схожі з нашими домашніми халатами. Їх накидали поверх іншого одягу та знімали, коли лягали в ліжко. Потихеньку одяг для сну зі спальних покоїв «вийшов в люди», як домашні халати в XX столітті. 

Цікавий факт: на власну страту Граф Егмонт в 1568 році вийшов у халаті з «червоного дамаста», а леді Енн Кліффорд навіть до церкви ходила в своєму «розкішному пеньюарі». О темпора, о морес! Згодом нічна сорочка перетворилася в дуже розкішний парадний жіночий костюм, який ви точно бачили на полотнах. Те саме громіздке, незручне плаття з велетенськими “боками”, називається мантуа  або мантія, манто. На початку XVIII століття це було звичайне плаття, для носіння в спальні, але поступово перетворилося в розкішний “торт” на жінках. В цей же час домашній одяг стає окремою категорією гардеробу, бо всі занадто втомились ходити у тісних корсетах, пишних манжетах, пуш-ап ліфах, всяких рюшах і бантах. Але не подумайте, що домашній одяг одразу став простішим, все одно люди і сюди принесли як вишуканість, так і правила. Домашній етикет того часу чітко розписував, в якому одязі приймати гостей, в якому прокидатись і зустрічати чоловіка, в якому ходити на обід, чи до чаю. Простіше зовсім не стало, правда? 

А ви б таке змогли витримати?

Ось, для прикладу, різні види домашнього одягу минулих часів. Одразу поділимо його на “формат” ранковий та вечірній, і це виключно для домашнього вжитку. 

Ранкові сукні були поширені протягом всього XIX століття і в перших десятиліттях ХХ. Видозмінюючись разом з модними трендами, ранкове плаття зберігало дві особливості: більш вільний у порівнянні з формальними нарядами крій і білий або бежевий колір.

  • Дезабіє (з франц. неодягнутий)- комфортний домашній одяг (зазвичай у жінок), який надягають вранці і не носять при сторонніх.
  • Одним з різновидів домашнього плаття був раппер (англ. Wrapper – обгортка) балахон середини XIX століття, що нагадує халат. На приналежність до домашнього гардеробу вказує вільний крій. На відміну від домашніх суконь більш пізнього періоду могли бути досить яскравими, так як середина XIX століття – час, коли яскрава палітра замінює пастельну.
  • Десь з 1870-х на зміну рапперам приходить чайне плаття. На відміну від рапперів, що нагадують халат, чайне плаття натякає нам на японське кімоно. Чайні сукні були не обмежені в кольорі, але переважали все ж спокійні, неяскраві відтінки. Чайні сукні були денними (повністю закритими) і для вечора (був присутній невеликий виріз). Чайне плаття (англ. Tea gown, tea dress) – вид домашнього наряду дами, плаття вільного крою, як правило, з легких тканин. Під це плаття не надягався корсет (УРА!) або турнюр і в нього можна було  самостійно одягнутися, без допомоги покоївки.
  • Шлафрок (нім. Schlafrock, також шлафор) – в XVIII-XIX століттях просторий чоловічий та жіночий домашній одяг. З XVIII століття слідом за французькою модою в «парадному негліже» – ошатно виглядали у шлафроці чоловіки, які приймали вдома гостей, що “напросились” з неофіційним візитом. Жінкам за правилами хорошого тону дозволялось з’являтися в халаті на людях тільки в першій половині дня, займаючись господарськими справами.

«Но скоро все перевелось:
Корсет, альбом, княжну Алину,
Стишков чувствительных тетрадь
Она забыла: стала звать
Акулькой прежнюю Селину
И обновила наконец
На вате шлафор и чепец».
(О.С. Пушкін. «Євгеній Онєгін»)

Шлафрок був халат довжиною до щиколоток з атласу або кашеміру, без ґудзиків, з широким запахом, кишенями і поясом у вигляді крученого шнура з китицями. Чоловіки носили шлафрок з домашніми туфлями без задників. Ага, прообраз сабо.

«Пані Хохлакова зважилася вийти. Була вона вже в своєму шлафроці і в туфлях, але на плечі накинула чорну шаль» (Ф. М. Достоєвський, «Брати Карамазови»)

  • Архалук – це чоловічий каптан без ґудзиків, який не має плечових швів. Найзнаменитіший літературний володар архалука був – Ноздрьов з «Мертвих душ» Гоголя. Він носив «чорнявий… в смужку архалук». Взятий у тюркських народів архалук широко використовувався в XIX столітті як дорожній і домашній одяг. Його можна побачити, наприклад, на автопортреті  Кіпренського 1828 року. Також Пушкін полюбляв «щиголять» в архалуку, пам’ятаєте його відомий портрет, того ж самого художника? Більш того, Пушкін одягав архалук в день своєї трагічної дуелі; пізніше Наталя Миколаївна Пушкіна подарувала цей предмет одягу Пушкіна – П. В. Нащокіну.

«Я думаю, вам приємно буде мати архалук, який був на ньому в день його нещасної дуелі.

Н. М. Пушкіна – П. В. Нащокіну, 6 квітня, 1837»

  • Халат відомий нам всім. В ньому зручно, з нього не хочеться вилазити і він теж прийшов з костюму народів Сходу. Назва запозичена  з арабської – hil’at – почесне плаття.

 «Как шёл домашний костюм Обломова к покойным чертам лица его и к изнеженному телу! На нём был халат из персидской материи, настоящий восточный халат, без малейшего намёка на Европу, без кистей, без бархата, без талии, весьма поместительный, так что и Обломов мог дважды завернуться в него. Рукава, по неизменной азиатской моде, шли от пальцев к плечу всё шире и шире. Хотя халат этот и утратил свою первоначальную свежесть и местами заменил свой первобытный, естественный лоск другим, благоприобретённым, но всё ещё сохранял яркость восточной краски и прочность ткани. Халат имел в глазах Обломова тьму неоценённых достоинств: он мягок, гибок; тело не чувствует его на себе; он как послушный раб, покоряется самомалейшему движению тела».

У «Мертвих душах» (гл. 7) читаємо: 

«…Прямо, так как был, надел сафьянные сапоги с резными выкладками всяких цветов, какими бойко торгует город Торжок, благодаря халатным побужденьям русской натуры…»; «Жили в одном отдаленном уголке России два обитателя. Один был отец семейства, по имени Кифа Мокиевич, человек нрава кроткого, проводивший жизнь халатным образом»

Ну і врешті-решт – піжама!

Ми вже знаємо, що піжаму привезли англійці з Індії. Ближче до 19 ст. піжама вже по-домашньому оселилась у шафах європейців. “Пі-жа-ма”- дивне слово і прийшло воно зі Сходу, а саме з Персії: pāy-jāmeh, тобто ‘leg-garment’. Спочатку слово означало легкі, вільні штани,  що затягувались на шнурок на талії, і які носили в Південній і Західній Азії. Підгледіли такий вид одягу у жителів Індії британці під час Ост-Індійської кампанії. Проте перші піжами не прижились вдома у британців, вони все ще не хотіли знімати з себе свою нічну сорочку. 

Лорд Денбі, вірніше Адмірал Вільям Фейлдінг – відомий англійський аристократ, який брав учать у все тій же кампанії в 1631 році. Він привіз з подорожі цікавезну річ – ту саму піжаму, в якій він позує на портреті пензля Ван Дейка, між іншим. Це перше зображення піжами у живописі, а ще й такої гарної – пошита з тонкої рожевої бавовни (1633, Національна галерея, Лондон). Але тільки через років 300 піжама посуне інший одяг домашнього вжитку, а посприяє цьому, на жаль, Перша Світова війна. Жінкам простіше було спати в “спальних костюмах”, ніж у сорочках, під час подорожі. Перші форми піжам з’явились в результаті поєднання денної блузи та панталонів – такий вид одягу під назвою «рудато» виник у 1906 році. Також поширенню нового виду одягу посприяв розвиток текстильної промисловості. Різноманітність форм одягу прямо залежала від появи нових тканин. Тепер в піжамах більш “заморочених” можна було зустрічати гостей, а в “простих” – спати, розкинувшись наче морська зірка. Але найбільший внесок у популярність піжам зробила інша зірка – зірка моди – Коко Шанель в 1920-х. А далі на допомогу прийшов кінематограф. В 1934 році на екрани виходить стрічка «Це сталося якось вночі» режисера  Френка Капри з Кларком Гейблом і Клодетт Кольбер у головних ролях. Фільм одержав 5 премій Оскар (за найкращий фільм і адаптований сценарій, найкращу режисуру, і головні чоловічу і жіночу ролі). А народ отримав один з найпомітніших образів у кіно. Річ у тім, що саме в цьому фільмі героїня Клодетт Кольбер з’являться у піжамі, і ця піжама так сподобалась глядачам, що мода з кіно миттєво вискочила з екранів у життя. Сьогодні фільм займає 184-у позицію у списку «250 найкращих фільмів за версією IMDb», а піжама – надійне місце, особисто у мене, під подушкою. А де ви зберігаєте свою? 

У новій піжамі працювала Анна Попова
Для колажів використані вбрання бренду Fueki Ryuko

http://www.fuekiryuko.in.ua/
https://www.instagram.com/fueki_ryuko/
https://www.facebook.com/FuekiRyuko/

Показати коментарі 💬Закрити коментарі

Залишити коментар