14 липня – День взяття Бастилії.

Французька Революція – мала б бути знахідкою для кінематографу. Інтриги, сукні, яскраві персоналії, гучні слова, повстання, політика, плітки, врешті-решт – Франція. Але, на жаль, попри велику кількість художніх фільмів, чий сюжет розкинувся у 1780-90-х – немає жодного, лейтмотивом якого були б «свобода, рівність, братерство». Більшість цих фільмів фактично ігнорує саму революцію, акцентуючи увагу на костюмованій драмі і шпигунських інтригах. Наливайте червоне, і вмикайте Патрісію Каас, поки ми розкажемо вам про кілька фільмів, де присутня хоча б одна частина революційного мотто, яке так люблять друкувати на футболках.

Французька революція (1989)

Масштабний проект у копродукції п’яти країн. Так, це знімали Канада, Франція, Німеччина, Італія та Британія до 200-річчя Великої французької революції. Охоплено період історії від сходження на престол Людовіка XVI, його зустрічі з маленьким Максиміліаном Робесп’єром, до ув’язнення королівської родини у Тамплі.

Фільм двогодинний, умовно поділений на дві частини: “Роки Світла” та “Роки Жаху”. Є ще “режисерська версія” – телефільм. І от саме з другої частини і починається увесь екшн. Загалом, це дуже історично достовірна картина – ви фактично експерт після перегляду. Проте критики зазначають, що історія розглянута доволі нейтрально – не вистачає додаткових точок зору та критичного погляду на деякі події.

Тієї ночі у Варенні, або Новий світ (1982)

Фільм-погоня, трохи напужене роад-муві з алюзіями на ковчег. Якщо простіше, то король з родиною намагається втекти від розправи в кареті. Усі ми знаємо, чим закінчиться ця історія (привіт, Мадам Гільйотина!).

Взагалі історія за описом більше схожа на анекдот: три письменника, американець-революціонер, фрейліна королеви із перукарем женуться вночі за королем у кареті. Насправді ж фільм дуже сумний. не надто історично достовірний, але сповнений символізму. Ще там є Казанова.

Попереджаємо, що кіно на любителя – багато говорять, мало екшену. Це вам не “Шалений Макс: Дорога гніву”.

Шуани (1947)

Якщо ви любите старе французьке кіно, якщо пам’ятаєте, хто такий Жан Маре (актор, скульптор, філантроп, грав у “Фантомасі” – не впевнені, що допомогли). Радимо подивитися цей фільм хоча б тому, що це одна з найвдаліших екранізацій дебютного роману Оноре де Бальзака (спойлер: екранізацій дві, а роман дуже кінематографічний).

Шуани – бретонські повстанці-роялісти (ті, хто за короля). Вони не менш фанатичні та віддані ідеї ніж революціонери. Історія розгортається вже по завершенню революції, коли республіканка, що працює на міністра шпіонажу Фуше, закохується у посланця короля Людовіка ХVІІІ, що мешкає у вигнанні.

Фільм – однозначне “так” для романтичних натур. Версія 1988 року має більше розходжень з оригінальним твором.

«Один король – одна Франція» (2018)

Париж, 1789 рік. Бастилія взята штурмом і дух свободи шириться вулицями. Звісно, тут нам покажуть історію кохання, однозначно, вона буде трагічною та прекрасною на тлі революційних подій. У той же час ми побачимо “розвінчання культу особи короля”: колись ледь не святий для свого народу, він втрачає свою велич та значимість. Дебати та бунти на вулицях міста розкажуть нам про зміни у свідомості тогочасних людей, про прагнення до рівності та свободи, про сп’яніння від революції.

1789: Коханці Бастилії (2012)

Навряд чи хтось очікує історичної достовірності від мюзиклу. І правильно! Але 1789: Коханці Бастилії крім вдалої музики і неповністю сопливих текстів, та класичної постановки від майстрів жанру – Альберта Коена і Дова Атья, може похвалитись тим, що виводить на передній план таку знакову фігуру Французької Революції, як Каміль Демулен. Головний редактор легендарного видання Le Vieux Cordelier (Старий Кордельєр), яке проіснувало всього три місяці, але назавжди залишилось в історії канонічним прикладом опозиційного ЗМІ. Історично Демулен був однокласником і єдиним другом Максиміліана Робесп’єра, у період Кривавого Терору вони опинились по різні боки барикад. Демулен був єдиним, кого Робесп’єр усіма силами хотів врятувати, проте не зміг. А потім і сам, за кілька місяців, піднявся на той самий ешафот. У мюзиклі Демулен представлений як голос розуму і справедливості, який намагається втихомирити аж надто «гарячих» героїв, і водночас проголошує головні ідеї Французької Революції. Також зображені його ніжні стосунки з дружиною, які є доволі достовірними, адже абсолютно в усіх джерелах і спогадах сучасників підкреслено, якою гарною парою вони були. Крім двох титульних персонажів (власне, коханців Бастилії – революціонера Ронана та гувернантки королеви Олімпії) – всі інші герої – це історичні особистості, включаючи як відомих – Дантона, Робесп’єра, Марію Антуанетту та Людовіка XVI, так і менш розкручених – Йоланду де Поліньяк, подругу королеви, Жака Некера, міністра фінансів, та Шарля Х, брата короля.

Прощавай, моя королево! (2012)

Французька драма про останні дні Марії Антуанетти відрізняється від численних фільмів про цю нещасну жінку тим, що історія показана крізь сприйняття її молодої служниці. Нарешті ми бачимо не лише те, що відбувалось у революційних кабаках, в’язницях та королівських палатах, а можемо приблизно уявити настрої людей, що не належали до жодного з таборів, а просто хотіли спокійно жити і працювати. За сюжетом напередодні революції, коли розповсюджуються новини про взяття Бастилії, придворні та слуги масово покидають Версаль, у передчутті смертельної небезпеки. Але юна Сідоні (Лея Сейду) – справжня монархістка, до того ж захоплена королевою. Вона не вірить у те, що з королівською родиною може статись щось погане. Тим часом королева вигадує авантюру аби врятувати свою подругу (і коханку) графиню Поліньяк, і змушує Сідоні перевдягтись графинею, щоб вони всі змогли покинути палац під прикриттям, і в разі чого справжня графиня не ризикувала б життям. У фільм введена доволі розповсюджена на час революції плітка про стосунки між королевою та графинею (у якості революційної пропаганди циркулювала маса памфлетів на цю тему, щоправда жодних підтверджень чи спростувань достоту не існує). Діана Крюгер,  завдяки спільному з Антуанеттою походженню, віку та іншим характеристикам сподобалась критикам найбільше за всі численні зображення королеви в кінематографі.

Дантон (1982)

Попри велику кількість деталей і драми, цей польсько-французький шедевр Анджея Вайди та Агнешки Холланд справді вартий перегляду. У свій час фільм жорстко критикували за те, що Дантона і його союзників грають французи, а всіх героїв, які умовно визначені як негативні – Робесп’єра та його прихильників – поляки. Варто додати, що фільм не так був натхненний Французькою Революцією, а більше актуальними подіями у Польщі, розгромом «Солідарності» та інтернуванням її лідерів. Тим не менше, не дивлячись на критику, «Дантон» отримав премії Сезар і BAFTA як найкращий іноземний фільм, були також відзначені виконавці головних ролей, режисура та звук.

Отже, це історія психологічного протистояння твердолобого Дантона (Жерар Депардьє) і більш прагматичного і холодного Робесп’єра (Войцех Пшоняк). Вайда коментував ідею фільму як ототожнення Дантона із Західною Європою, а Робесп’єра із Східною. Фільм доволі статичний, і справляє враження більше театральної постановки.

Цікавий факт: фільм поставлений за п’єсою Станіслави Пшибишевської, де героєм якраз є Робесп’єр, натомість Дантон зображений у ній як недалекоглядний та байдужий до долі народу. Та Вайда змінив акценти. За іронією долі, персонаж Робесп’єра і справді запам’ятовується краще – він більш глибокий, польський актор Пшоняк блискуче відіграв зміну характеру і настрою персонажа, його душевні муки і еволюцію по ходу п’єси. Натомість, не знаючи історії Дантона, чиїми останніми словами була репліка до ката – «Покажи мою голову народу. Вона того варта» – аудиторія реально не зрозуміє, чим же Дантон заслужив на таку фанатичну відданість французів.

Справжня класика кінематографу, картина наповнена символізмом, та несе ідею того, що навіть політичні рухи з найблагороднішими намірами часто руйнуються людським его.

Доктор Хто. Сезон 1, частина «Правління Терору» (1964)

За майже 60 років свого існування культовий британський серіал не раз переносив своїх героїв у революційні часи. Проте мало хто знає, що велика частина найпершого сезону (Доктор – Уїльям Хартнел) була присвячена Французькій Революції.

Отже, супутники Доктора і його онучка у найкривавіші роки Французької Революції опиняються втягнутими в інтриги, і шпигунські війни. Поки вони очікують страти на гільйотині, через звинувачення у шпигунстві на користь Англії, Доктор відвідує Максиміліана Робесп’єра і зіштовхується з агресивними бандами революціонерів, які ворогують одне з одним. Нехарактерно для серіалу у цих епізодах помирає маса другорядних персонажів.

Попри масу історичних невідповідностей (серіал багато критикувався – особливо французами – за введення дітей в оману викривленими історичними фактами), в ньому доволі вдало показано стрімкий період втрати влади Робесп’єром (хоча сценаристи чогось вирішили замішати туди Наполеона), пояснено, з чого, власне, почався розкол між Робесп’єром і його однопартійцями.

2 з шести епізодів («Тиран Франції» та «Термінова необхідність») цієї сюжетної арки вважаються втраченими, їх стерли з архівів. Інші чотири епізоди – «Земля страху», «Гості Мадам Гільйотини», «Зміна особистості» і «В’язні Консьєржі» у вільному доступі, і тривають по 25 хвилин кожен.  

Цінність цієї сюжетної арки у тому, що вона в повній мірі демонструє і досі вкрай стереотипне ставлення англійців до французької історії, і до французів загалом, в чому проявляється багатовікове протистояння двох націй і їхня боротьба за сфери культурного впливу в Європі.

Можливо, найкраще уявив Французьку Революцію Чарльз Діккенс у «Повісті про два міста». І хоча книга отримала з десяток екранізацій, жодна з них навіть наближено не передає те, що: «Це був найпрекрасніший час, це був найжахливіший час, – століття мудрості, століття божевілля, дні віри, дні зневіри, пора світла, пора темряви, весна надій, холоднеча відчаю, у нас було все попереду, у нас попереду не було нічого, ми ширяли у небесах, а потім раптом падали в пекло, – словом, цей час був схожим на теперішній, і найбалакучіші його представники вже й тоді вимагали, щоб про нього – не важливо в хорошому або в поганому сенсі – говорили не інакше, як в найвищому ступені».

Показати коментарі 💬Закрити коментарі

Залишити коментар