В цей день рівно 55 років тому відбулась прем’єра стрічки режисера Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”!

4 вересня 1965 року в нині зачиненому кінотеатрі “Україна” на першому показі фільму на сцену вийшли Іван Дзюба, Василь Стутс та В’ячеслав Чороновол. Вони публічно висловились проти арештів української інтелігенції. Хоча, насправді, протест проти утисків культури почався задовго до акції: ще тоді, коли стрічку відмовилися дублювати російською мовою….

Як прем’єра може стати публічним протестом, а один фільм – символом епохи та непокори? Невже одним рухом можна легко вибісити КДБ, і як склалась доля всіх дотичних до картини? І до чого тут Тиціан?

Іронічно, що стрічка за повістю Михайла Коцюбінського стала для Параджанова і початком, і кінцем одночасно. Насправді, Параджанов хотів знімати не тільки “Тіні…”. Чому б не зняти “Intermezzo”? Але справа в тому, що до цього моменту пан Сергій ніяк не виділявся на фоні плеяди інших режисерів, його навіть хотіли скоротити. Всі інші фільми – до “Тіней…” – тепер здаються примарами. А Параджанов все дозрівав і дозрівав, ніби вичікуючи моменту. 

Так, він іноді впадав у крайнощі та сварив себе: “ Мені 40 років, я бездарність, я нічого не зробив!” І раптом йому до рук потрапляє книга Коцюбинського, яка на перший погляд не несе ніякої ідеологічної загрози. Але це символічне висловлювання, бо Параджанов ніколи книги цієї не читав… 

Що може бути такого шкідливого у гуцульських Ромео та Джульєтті?

Фільм не з’явився на пустому місці. Був великий класик Коцюбинський. Вражений красою Карпат, він створив своїх Ромео та Джульєтту – поетичну притчу про кохання. Пам’ятайте картину Тиціана, на якій зображені дві жінки -“Любов земна і Любов небесна”.

Тиціан “Любов земна і Любов небесна”

“У моєму фільмі це – Марічка і Палагна,” – згадував Параджанов. От і вирішили дати знімати кіно, з впевненістю, що нічого геніального (чи принаймні важливого), ні з режисера, ні з фільму не вийде. 

Але, як то кажуть, не так сталося, як гадалося…

Параджанов вклав душу у цей фільм, знайшов авторський стиль і повів себе, як справжній режисер. Тобто як?

Був непоступливим: якщо гори не йдуть до Параджанова, то Параджанов буде тягнути всю знімальну групу саме туди, куди йому потрібно. Туди, де він “побачить фільм” – в село Жаб’є і околиці села Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області.

Хата-музей фільму “Тіні забутих предків”

Якщо костюми, то тільки автентичне гуцульське, куплене майже в тому ж селі. У вільні від знімань дні Параджанов ходив на весілля чи похорони в околицях, вивчав побут або ж вирушав у місцевий музей народного костюма. 

Якщо треба дощ – буде вам дощ! У сцені прощання Івана й Марічки йде дощ — зйомки проходили на початку жовтня, поливальна установка лила воду з температурою 2 градуси, але актори зробили близько 10 дублів. На епізод зі срібним лісом команда виїжджала кілька десятків разів. Параджанову не подобалася погода, він змушував перебудовувати рейки, по яких повинен був «плисти» привид Марічки.

На майданчику було багато місцевих жителів, які підказували режисеру, що і як роблять справжні гуцули. 

І так напідказували, що майже заговорили душу вірменина, що він відчув себе гуцулом врешті-решт: “Все, що бачите на екрані, було насправді. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, прожитий біля вогнища, біля джерела натхнення. Це незвичайний край, який треба пізнавати й вивчати у всій його чарівності». 

Але були і не канонічні моменти:  Параджанов взяв і вигадав обряд з ярмом. 

Обряд з ярмом, якого не існує

У гуцулів немає такої весільної традиції. Щось схоже він почув у пісні. Звичайно, на майданчику виник конфлікт: гуцули були проти, але Параджанов наполіг на своєму і вийшло до того переконливо і гарно, що люди і самі повірили в те, що такий обряд існує насправді. От в чому сила художника!

У масових та обрядових сценах задіяно мешканців села, в якому відбувалися зйомки. У їхньому виконанні звучать також народні пісні й закадрові тексти.

Мирослав Скорик, композитор, який написав музику до кінофільму «Тіні забутих предків згадував: «Гуцулів навіть возили до Києва, записували їх у павільйоні. Таких звукозаписів доти не було. І навіть тепер не можна знайти… А ще пам’ятаю, як нам треба було записати трембіти… Просто неба це важко було зробити, і Параджанов десятьох трембітярів разом із трембітами заледве запхав у літак і привіз до Києва. Причому інструменти везли у пасажирському салоні».

Першими, хто побачив фільм, була, до речі, не київська інтелігенція, а ті самі гуцули. 24-го серпня 1965 року до сільського клубу запросили всіх акторів масовки. Для кожної жінки Параджанов привіз по квітчастій хустці. А далі історія стрічки продовжилася вже у столиці.

6 вересня 1965 року КДБ УРСР повідомляв:

«4 вересня 1965 року о 20:00 у м. Києві в кінотеатрі «Україна» перед початком сеансу відбулася зустріч глядачів із творчою групою, яка брала участь у створенні фільму «Тіні забутих предків». Після виступу режисера-постановника Параджанова, на сцену піднявся літературний критик Дзюба Іван Михайлович, який звернувся до глядачів із промовою. За словами присутніх на прем’єрі громадян, Дзюба заявив:

«Зараз відбуваються масові політичні арешти української інтелігенції та молоді в Києві, Львові та інших містах. Повторюється 1937 рік. Молодь повинна заявити протест владі, затаврувати ганьбою за несправедливість». Їх підтримали багато присутніх, в тому числі М. Ф. Коцюбинська. Підтримку заарештованим відкрито висловлював і Параджанов.

Після акції

Івана Дзюбу одразу ж звільнили з роботи у видавництві «Молодь» і виключили з аспірантури Київського педагогічного інституту. В’ячеслава Чорновола звільнили з редакції газети «Молода гвардія». Василя Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом. Зазнавши переслідувань, намагаючись уникнути арешту, був змушений виїхати до Вірменії режисер. Проте, як тільки він  повернеться до Києва 17 березня 1973, буде заарештований і засуджений до п’ятирічного ув’язнення за гомосексуалізм. Хоча у вироку були статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм». Не довго шукали «жертву насильства» — «члена КПРС» Воробйова. До речі, він виявився єдиним, хто погодився відкрито свідчити проти Параджанова. Інші відмовилися. А один зі “свідків” — архітектор Михайло Сенін — після розмови у Київському КДБ перерізав собі вени.

Параджанову дали п’ять років колонії суворого режиму і це «покарання» режисер відбував у Лук’янівській тюрмі, а потім у колонії в Алчевську. Але завдяки міжнародній кампанії протесту (звернення підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселліні, Мікеланджело Антоніоні) був звільнений 30 грудня 1977. Зважаючи на заборону жити в Україні, поселився у Тбілісі, надалі зазнавав переслідувань з боку радянських репресивних органів.

Через ідеологічну цензуру не вийшли фільми «Intermezzo», «Київські фрески», «Ікар», «Сповідь». 

  • У березні 1965 «Тіні забутих предків» взяв участь у кінофестивалі в аргентинському місті Мар-дель-Платі. Фільм показували у вечорі передостаннього дня фестивалю в кінотеатрі «Неґаро». За підсумками фестивалю картину нагородили «Південним хрестом», а також призом ФІПРЕССІ за колір, світло та спец ефекти.
  • 1965 — Кубок фестивалю — МКФ у Римі
  • 1966 — Золота медаль Сергію Параджанову — Міжнародний кінофестиваль у Салоніках
  • 1966 — спеціальна премія журі на Всесоюзному кінофестивалі у Києві за талановитий художній пошук та новаторство режисеру С. Параджанову, оператору Ю. Іллєнку, художникам Г. Якутовичу, М. Раковському, Л. Байковій, композитору М. Скорику.
  • 1991-го оператору Юрію Іллєнку, акторці Ларисі Кадочниковій, художнику Григорію Якутовичу і покійному на той час Сергію Параджанову присудили за стрічку Шевченківську премію.
Показати коментарі 💬Закрити коментарі

Залишити коментар