“…з усього знати, що росла вона на великого митця, і хода її була упевнена, могутня, невпинна. Мистецтво Алли Горської народилося передусім з опору й долання труднощів, і спинити її могла лише смерть… Жила А. Горська, як усі ми тоді, гарячково: відчувалося, що відлига — ненадовго, і треба встигнути, встигнути, встигнути… Невідомо, чи краще, але вона все встигала робити.”

Алла Горська народилась в Ялті 18 вересня 1929 році.Мешкала у Ленінграді, де батько працював директором кіностудії “Ленфільм”. Пережила блокаду, хоча згадувати про це не любила. Після родина перебралася у Київ, де батько обійняв посаду директора кіностудії. Горська – українська художниця-шістдесятниця, одна з перших представниць андеграунду і відома діячка правозахисного руху 1960-х років в Україні. За громадську позицію у справі політичних репресій її вдруге виключають зі Спілки художників. А поновлять членство вже після її смерті. “Алла стала символом без страху і вагань в часи загального приниження і брехні. З нею боротися було неможливо. Її можна було тільки вбити”.

Це сталося 28 листопада 1970 року.

Горська А. – Горському О. (30.07.1961)

Здравствуй любимый, единственный Отец!Ты знаешь, всё время хочется писать по-украински, разговаривать по-украински, думать начинаешь по-украински. Читаю Коцюбинского. Хороший язык. Тенденциозности чуть–чуть больше, чем нужно. …Написала “детей”, два фундаментальных, выставочных этюда. Пишу небольшой пейзаж с гусями. Вот мука – только я к ним, они от меня. Не могу из них сделать формулу. Придется покупать хлеб и бросать им буханками, они обжоры. А не выйдет, перебазируюсь на уток, эти не так горды, но и не так красивы. Сегодня баня. Очень трудно. Я каждое утро ныряю в реку. Нырну, поднимусь – по колено. Сомов нет, никто за ноги не хватает. А ты видел сома? Я – нет. Твоё письмо вызвало восторг у меня, а твой рецепт потряс Виктора. Он готов глотать пауков, лишь бы помогло. Но волосы не растут, не хотят. Не знаю, с умыслом или нет, но ты его разыграл. Одна из двух, подаренных тобою бутылок “Кармазина”, была с бензином. Представляешь это зрелище: круглая голова, по ней течёт бензин, глаза лезут из орбит. Весело только, конечно, окружающим. Папуся, хочу сначала прислать к тебе Алёшу с Симой, я могу закрутиться с работой. Но из Харькова в Одессу им не выехать. Предлагаю сделать так: вызвать их в Киев. Приехать самой. Снабдить их деньгами, посадить в Одесский автобус. Билет на автобус ещё можно выстоять, на поезд – дудки. В Харьков нельзя было уехать поездом. Поехали автобусом. Все стали такими современными, подвижными. Я хочу запастись на зиму “ударной” темой. Зародыш есть. Писать стала чуть смелее, легче, веселее. Не так боюсь краски. За зиму распишусь. Рада, что оставила школу. Не будет раздвоенности. Папуся, как ты? Я скверно. Иногда приступами крутит и комкает душу неведомая сила, независимая от сознания. Работаю. Напиши маленькую писулечку. Сегодня пятница. Завтра суббота. Пойду к Вите на воскресенье, брошу письмо.

Целую крепко.Обнимаю.

Алла.

Горська А. – Горському О. (17.07.1962)

Дорогой, любимый Отец! Ты прости меня, что написала только одно письмо. Так уставала, что сил не было писать.Сегодня вторая половина дня – выходная. Специально для тебя. Знаешь, “Хлеб” написала. Не знаю, как тебе понравится. Такой бойкий. Смешной. Но что–то есть. Несколько дней писала рушник, всё сделала. До чего ж показалось плохо. Перемахнула за 1 час. Понравилось. Оставила. Мысль вроде выражена. Работаю с удовольствием. Потому, наверное, трудно. Очень устаю. Когда хорошая погода, что бывает редко, жалею, что ты не здесь. Скучаю. Всё вспоминаю. Вчера был сильный гром, молнии всё небо протыкали. Было страшно и весело вначале, а потом грустно. Всё думала, как ты там? Моя “Азбука” движется. Тяжело, но вперёд. Куски есть хорошие. Мысль ясна. Но выражение её недостаточно сильно. Хочется чего–то терпкого. Пока ещё чуть–чуть сладко. Нужна натура. Женщина. С ними трудно. Заняты. Работать стала лучше. Сильный декоративный элемент. Сам материал – темпера не даёт “мясистого” письма. Тянет на плоскостное. Не знаю, как тебе. Может, не понравится. Много цвета. Хочется сдержаннее. Умения нет. Купили сегодня “Українські народні романси”. Какие чудесные вещи есть. Выучила почти “Чуєш, мій брате”. Ты знаешь её, наверное. Чудесная книга “Народ і слово Шевченка”. Очень хорошо, кратко, сжато, принципиально изложена история развития Украинской литературы, параллельно Украинского народа. В “Літературній Україні” прочла статью о “зрадниках Шептицьком, Петлюрі и др.”. Не знала раньше. Спасибо за статьи. Интересно.

Горська А. – Зарецькому В. (.08.1968)

Вітько!

Любий!

Добридень!

До тебе по телефону не підступитися: то немає тебе, то лінія зайнята, то черга в два квартали і ледачий Зарецький-молодший тягне геть. Мерзнемо, Вітько, мерзнемо, проте мужньо переносимо дощі та холод. Ловимо сонце. Важко, але іноді хапаємо, обсмажуючи носи, спини, ноги. Одеса “курортна”, як завжди, стоїть на сексі і шлунку. Море, як завжди, наводить одеситів на мрії про “свободный город”. Ми з Лесем, як завжди всі курортники, ведемо скотське життя: ліжко, море (по милості сонця), жратва (ярмарок, їдальня), ліжко, кіно, книжка, ліжко і, навіть, футбол. 4:2. Цікаво: всі переживають за голи і підмощують під с-ки газети з повідомленням ТАСС про Чехословаччину.. Хвилююсь як – праця? Я не відпочиваю. Дратуюсь на кожному кроці. Не люблю Одесу. Цілую гаряче. Вилітаємо 31 серпня. Рейс 68 о 3 год. Жуляни.

Цілую А.

Горська А. – Зарецькому О. (16.02.1961)


Дорогой Алёшенька! Мы с папой много работаем, рисуем. Я рисую девочку Галочку. Она учится в четвёртом классе. Живёт она в белом домике около колодца, недалеко от магазина. Она круглощёкая кареглазая. Очень хорошо учится. Папа рисует Оксану и разных женщин, красивых и работящих. Что ты, сынок, рисуешь? Мы с папой живём у тёти, которую зовут тётя Палаша. У неё есть чёрная рогатая корова. Корову зовут “Ягодка”. Ещё у неё есть пять куриц. Одна жёлтая и большая, остальные четыре – белые с красными–красными гребешками. Папа по утрам рубит дрова, но сначала мы с ним пилим большие брёвна. Приеду скоро, расскажу ещё. Сынок, веди себя хорошо, слушайся тётю Симу. Помогай ей во всём.
До свидания, Алёшенька. Целую тебя.
Поцелуй и обними тётю Симу.
Твоя мама.

Горська А. – Заливасі П. (18.02.1965)
Опанасе!
Зимно. Сніжно.
Ви в чорному. Я в білому.
19 березня – Ліна Костенко. 35 років.
24 березня – Козловський. 85 років.
9 лютого. “Літературна Україна”. Стаття Логвина.
Товариство по охороні пам’ятників архітектури. Редакція чекає на відгуки. Завтра, 19 лютого, вечір – концерт.
Марія Крушельницька. І відділ – Бетховен. ІІ – український.

Горська А. – Заливасі П. (приблизно 1965)
Закривавлене серденько!
Заливашенько!
Опанасе!
Любий!
Повернемося до Вашого останнього листа до мене. Повернемося тому, що Ваше іронічне “геніальна Алла” (плювала я на Вашу іронічність) та Ваше “жалкую, що не зміг взяти участі в монументальному комплексі “Школа”, не аргументовані і не переконують мене в Вашій щирості. Ви не “не зміг”, а не схотіли переступити через своє власне пихате “Я”. Так Вам! Вважали себе (в тій справі) тільки виконавцем і глибоко помилялись. Монументальне мистецтво – мистецтво колективу. Як море, яке створюється річками “Я”. Коли одна з тих річок повертає і розтікається, то втрачає свою силу, і море міліє. Виконавців у нашому монументальному мистецтві не існує. Кожний виконавець – митець. Згадайте мозаїки Михайлівського собору. Золоте тло, що навколо постатей і квітів, викладено за загальним рухом. Жодного байдужого окремого шматочка. Все підпорядковане загальному – образ. Таким чином, Ваше: “Я вважаю, що підвалини новітнього українського мистецтва, зокрема монументального, заклав Бойчук. Його принципи вирішення тем – через людські постаті, через образ людини. Головна домінанта – людина… Але й більш вищий ступінь – це школа Бойчука, школа сучасного національного і соціального мистецтва”. Де аргументація, що Бойчук – це школа? Де аргументація, що Бойчук – це національна школа? Що за розподіл на “високе” і “низьке” мистецтво? Ох, Ви ж і пан щодо власного народного мистецтва, мистецтва століть. А Ваше розуміння народного мистецтва як мистецтва “орнаменту” (“не атака”!) – це розуміння “валенка”. І не перепрошую за образу. Так, Бойчук – це школа… Нове явище в мистецтві, засновники і послідовники, в кольорі особливо, що переносили механічно принципи раннього Ренесансу в наш час. Штучність, позбавлена ґрунту. В чому українська національна школа? В сюжеті? Перепрошую, форма є зміст. Сюжету окремо не існує. Бойчук підняв питання композиції в монументальному мистецтві на вищий щабель. Він розглядав композицію як образ. Вона блискуче пов’язана з архітектурою. Бойчукісти не переносили механічно композиційних схем в свої твори. Проте якщо композиція і лінія виступає у них як образ, то третій компонент синтезу мистецтва – колір – догматичний. Чому? Тут Бойчук припускається естетичної помилки. Бойчук та його послідовники механічно переносили кольори раннього Ренесансу в наш час. Кольорове рішення монументальних робіт бойчукістів догматичне. А саме: “підмальовок вирішував усе, колір був не суттю предметів, явищ, а розкраскою”. Ця штучність, позбавлена
власного ґрунту, руйнувала синтетичність образу. В народному мистецтві колір завжди виступає як образ. Звідси ігнорування народного мистецтва як першоджерела. Колір, як соліст, у живописі (звичайно, і в монументальному) виступає в народному мистецтві як національна категорія. Візьміть раннє середньовіччя: Японію, Китай, Індію. Колір завжди діалектичний, він виступає в народному мистецтві як історична філософська категорія.
Так звідки Бойчук – це українська національна школа? Бойчук – це мистецька школа
на Україні, але не українська національна школа. Сюжет не є ознакою національного. Він окремо не
існує. Зміст є форма. Форма є зміст. Історія мистецтва – історія форми – історія
народу. Історія мистецтва – це не нагромадження фактів, а розвиток, поступ. Мистецтво – не нагромадження компонентів, а єдність їх в розвиткові. (Біблейські сюжети в середньовіччі у
німців, у італійців). Народження нової мистецької української школи – об’єктивна істина. Кажуть, “рано про це говорити”, “мені подобається, не подобається”. Діалектика плювала на ці “подобається”, “не
подобається”. Мені “не подобається” мистецтво Пікассо як прояв світогляду світового міщанства. М(истецт)во без коріння, народу, нації. М(истецт)во індивідуумів, яке базується на власних почуттях (Фрейд). Проте Пікассо до с…и мої протести, базікання. Він існує об’єктивно як певна філософія, світогляд. Але існує мистецтво Мексики, що представляє свій народ. І я працюю, щоб було мистецтво сучасне, українське, яке представляє свій народ. І воно викриває обличчя Пікассо. Народ незламний. Мистецтво, яке репрезентує націю, в свій час ніхто не зможе звалити – Мексика. Світ поділився на два табори: Пікассо, Леже – Мексика. Знов або-або… Ще один факт, не анекдот. В тролейбусі один дядько: “Эти космополитики (космополити) думают только про собственный карман”…

Горська А. – Заливасі П. (05.12.1969)
«На шаблях сидіти жорстко»
Опанасе Івановичу, куме мій дорогий! Відсвяткували Ваш день народження. Людей зібралося багато. Випили по чарчині. Хто сік пив, хто горілку. Випили горілку. Але не співали, бо зібралось, як завжди, невирішених проблем повний фартушок. Кидались, кидались тими проблемами, та й так і пішли з тим, з чим прийшли.
Опанасе, мене позбавлено авторства, бо:«даси каяття, дамо авторство». Працювати можу, а ось імені свого носити не можу. Переходжу на нелегальну роботу. “Хай живе підпілля у монументальному мистецтві”. Проте у мене ніяких ілюзій. Якби йшлося про нас, а то ми — ляльки в боротьбі певних груп. Хочуть — віднімуть ім’я, хочуть— відкрутять голову, хочуть — помилують. Все залежить від того, якій групі що буде вигідно для власного ствердження, а наше життя — це є дрібниця, не варта уваги. Втомлюєшся, проте: аби душа не сивіла. Моя свекруха захворіла. Зарецький і я бігаємо, благаємо взяти її у лікарню
на обстеження. Бюрократія непорушна. А жінка захлинається кров’ю. Напишу пізніше.
Тримайтесь, Опанасе.
Алла.

Показати коментарі 💬Закрити коментарі

Залишити коментар