Цьогоріч на Міжнародному фестивалі документального кіно Docudays вирішили поговорити про…хвороби. Так, велика кількість фільмів (як конкурсантів,  так і з позаконкурсної програми) присвячені хворобам (реальним та вигаданим), лікарям, лікуванню і медичній сфері загалом. Та не хворобами єдиними!  Як і щороку – фестиваль має чим зацікавити любителів (і новонавернених) документального жанру. Редакція передивилась ВСЕ , і, звісно, має своїх фаворитів.

«Колектив»

Розслідування найбільшого провалу в історії румунської системи охорони здоров’я. У 2015 році черговий концерт у бухарестському клубі закінчився трагедією національного масштабу – через несправність піротехнічного обладнання, непрофесійні дії адміністрації закладу та ігнорування отримання норм безпечності для приміщень такої категорії у вогні загинуло 27 людей, переважно підлітків та молоді. Проте кількість жертв сягла 60-ти у наступний місяць через кричущу корупцію системи охорони здоров’я: люди з незначними опіками (10-15% тіла) помирали у переповнених лікарнях, від інфекцій викликаних бактерією, яка паразитувала у їхніх тілах, внаслідок розбавлених дезінфекційних засобів. Крім того, тодішня румунська влада вперто відмовлялась від допомоги міжнародної спільноти у порятунку своїх громадян, стверджуючи, що має все необхідне для забезпечення повноцінного лікування. 

Розслідувати ситуацію взялась спортивна газета. Події, що супроводжували трагедію та журналістське розслідування спричинило урядову кризу, що змусило ряд урядовців піти з посад. Влад Войкулеску – новий міністр охорони здоров’я Румунії долучається до розслідування і проводить ревізію управлінців лікарень, та врешті розуміє, що аби змінити систему  – доведеться вигнати усіх. Фільм закінчується на песимістичній ноті – обрано новий уряд, який назначає нового головного лікаря опікової лікарні – некваліфікованого і нездатного управляти адекватно. 

Найстрашніші кадри у фільмі – це зйомка від самих жертв пожежі моменту займання клубу “Колектив”. Пожежа тривала близько 8 хвилин. 

«Колектив» без сумнівів – найтитулованіший фільм цьогорічного фестивалю. У кишені (тобто, на поличці) автора – Александра Нанау  вже є Премія Європейської кіноакадемії за найкращий європейський документальний фільм (2020); премія Національної спілки кінокритиків США за найкращий фільм іноземною мовою (2021), а попереду цьогорічна номінація на «Оскар» за кращий документальний повнометражний фільм.

Застереження: будете плакати і заплющувати очі. 

«Я тут»

Мультфільм польської режисерки Юлії Орлік «Я тут» – історія про любов, сім’ю і неминучість. Паралізована бабуся ненадовго стає об’єктом догляду своїх доньки та чоловіка. Страшна своєю реалістичністю і трагічна своєю життєвістю анімація відгукнеться у серці кожного бажанням якомога надовше продовжити власну молодість і більше часу проводити з близькими, поки вони ще є тими людьми, яких ми любимо і будемо пам’ятати.

Особливо зворушливим є ставлення дідуся до догляду за своєю дружиною. Навіть у безвихідній ситуації він намагається жартувати та не втрачати оптимізму, відмовляючись від сторонньої допомоги. «Моя дружина – мій обов’язок», говорить чоловік. Обов’язок, який він бере на себе не з тяжким серцем, а у якості останнього свідчення свого кохання і прив’язаності. 

Застереження: будете плакати.

«Розбитий ніс, пусті кишені»

Як ви уявляєте собі Лас-Вегас? Купа блискучих казино, гарно одягнених людей, дорогі машини поряд із засмученими чоловіками у потертих костюмах, які віднесли у казино останні гроші і соромляться повертатись додому? А як щодо маленького брудного пабу із купкою 40-50-річних місцевих мешканців, які виглядають древніми пенсіонерами, сваряться і зізнаються одне одному в коханні, а у невдачах свого життя звинувачують (оце так несподіванка) уряд. Актор-невдаха, музикант-наркоман, пристарілий транс, мати-одиначка з сином складним підлітком, колишній військовий – гуляють свою останню вечірку. Бар «Буремні 20-ті» закривається назавжди і більше вони навряд чи зустрінуться. Завсідники бару утворюють певний пазл у вигляді звичайного, середньостатистичного американця. Не буремного підлітка з серіалів про школу, і не жертву моди з «Сексу і міста». А реальну людину. 

Автори фільму брати Білл та Тернер Росси покинули роботу «на волосату руку» в Голівуді, і почали займатись власною творчістю, що втілилась у жанрі документалістики. Є членами Академії кіномистецтв і наук США. 

Застереження: епізодична оголеність.

«А ночі вже більше не буде»

Напевно, один із найстрашніших фільмів на цьогорічному фестивалі. Французька документальна про військових пілотів занурює у реалії війни на близькому сході. Чорно-біла хроніка складається з відео американських і французьких збройних сил в Афганістані, Іраку та Сирії. Ми бачимо події з кабіни літака, очима пілота через приціл. Фільм демонструє ціну помилки, і сумнівність рішень, які приймаються пілотами у темряві на відстані десятків сотень метрів. 

Найстрашніший момент – коли документалістка запитує французького пілота-винищувача Поля В. чи бачив той колись смерть. І він відповідає – ні. Для нього фігурки у прицілі – не живі люди. Та, напевно, таке самонавіювання – це єдиний спосіб не з’їхати з глузду, повернувшись додому.

Попри одноманітність кадрів хроніки режисерці Елеонор Вебер вдалося досягти певної художності у комбінуванні кадрів, «ескалації» відповідальності рішень пілотів, та театралізованої манери «переказу» інтерв’ю. 

Застереження: вам просто буде страшно. 

«Громадянин Біо»

Ім’я Аарона Трейвіка зазвучало у 2018 році навіть в Україні.  На жаль,  сталося це вже після його смерті. «Громадянин біо» – історія про команду так званих біо-хакерів,  які буквально у гаражі змінюють геном людини, перетворюють себе на кіборгів, вживлюючи під шкіру чіпи та коди, та винаходять «вакцини» від невиліковних хвороб.  Аарон – натхненник, менеджер та піарник, що зібрав навколо себе команду таких божевільних. Ким він був? Соціопатом-аферистом чи генієм-візіонером?

Бажання продовжити людське життя, допомогти людям на житті яких хвороби передчасно поставили хрест, зробити медицину доступною, розширити можливості людини – благородні і логічні цілі, які мали б зробити біо-хакерів героями, натомість екстремальні методи, сумнівні умови, створений медіа-образ напівсхиблених та непрофесійність виконавців компрометує навіть вдалі експерименти і залишає за біо-хакерами незаздрісний статус маргіналів.

Для досвідченої канадської режисерки Тріш Долман «Громадянин Біо» (створений, між іншим, за участі ShowTime) не перший фільм у центрі якого суперечлива фігура. А несподівана і таємнича смерть головного героя, що стала джерелом низки конспірологічних теорій лише додала історії перцю. 

Застереження: можливе виникнення бажання змінити свій геном. 

«Малий Самді»

Напевно найоптимістичніший фільм, центральною темою якого є боротьба з наркотичною залежністю, «Малий Самді» – творіння і перший повний метр молодої бельгійської режисерки Паломи Сермон-Дай. Стрічка  знайомить нас з жінкою та її 40 – річним сином Дам’єном. Майже одразу завдяки неймовірний доброті,  щирості, спокою і любові одне до одного, що випромінюють герої – залежність в наших очах відступає на останній план.

Підтримка матері – ненав’язлива, розуміюча турбота про дорослого сина, і відданість, спокій і самоусвідомлення Дам’єна підкупають, і залишають дуже позитивне і тепле враження. Колористика, неспішність зйомки, кадри сімейної кінохроніки і доречна присутність природи підкреслюють життєствердність фільму і на півтори години роблять нас членами родини Самді. 

Застереження: можливе виникнення нестримного бажання поїхати у якесь бельгійське село. 

«Син вулиці»

Родина із двома дорослими доньками у Лівані. Батько родини переспав із 14-літньою дівчинкою, яка завагітніла і померла після пологів. Її сина чоловік забирає у свою родину, де його виховуватиме його дружина (і, врешті, вдова). Проте, ця історія не схожа на історію Попелюшки, тут зовсім не про злу мачуху чи наслідки вчинку батька родини. Цей фільм про звичайну бюрократію. Та про маленького хлопчика, який не може отримати жодних документів, бо усі його близькі не здатні підтвердити його рідство із померлими батьками. 

Цікавий, дуже харизматичний герой, який робить цю історію зовсім не трагічною, але доволі оптимістичною та місцями комедійною. Саме його безпосередність, його історія такого специфічного дитинства і є особливостями цього фільму.

Застереження: ризикуєте почати ностальгувати за власним дитинством.

«76 днів»

Можете починати закочувати очі та говорити, що втомилися від пандемії. Проте цей фільм для тих, хто не вірить у COVID-19, не хоче вакцинуватися та продовжує ходити без маски там, де треба та чхати, буквально та метафорично, на інших. 23 січня 2020 року Китай закрив місто Ухань, у якому проживає 11 мільйонів людей, для боротьби зі спалахом нової епідемії COVID-19. Знятий на передовій кризи — у чотирьох лікарнях, фільм «76 днів» розповідає неймовірні історії про людей, які опинилися в епіцентрі пандемії.

Застереження: вірогідність почати спати у масці та закритися на самоізоляцію десь до наступного літа.

«Речі, на які ми не наважуємося»

Ця історія відбулася у Мексиці. Хлопчик гей – дуже активний та життєрадісний мешканець громади. Він мріє зізнатися своїм батькам та носити жіночий одяг. Паралельно цій історії ми бачимо повсякденне життя звичайного містечка, де абсолютно буденною річчю є перестрілка та її наслідки. Дуже лякає сприйняття смерті дітьми, коли вони розглядають калюжі крові та обговорюють те, як підуть на похорон, бо після нього дають поминальне печиво.

Застереження: будете сприймати усіх такими, якими вони є.

«Мій батько Євген»

Це фільм про батька Андрія Загданського — Євгена. З 1961 до 1979 року Євген Загданський був головним редактором студії «Київнаукфільм». Історія заснована на листуваннях батька та сина. Переказ історії Києва за кілька років.

Застереження: полюбити Київ ще дужче ніж зараз.

«Кріт»

Родина занепокоєна, як їхній матері живеться в будинку для літніх людей. Приватний детектив наймає 83-річного Серхіо, який оселяється в установі і стає агентом під прикриттям — «кротом». Незрозуміло чи документальний цей фільм чи мокументарі. Та, врешті-решт, це добрий і хороший фільм, дуже красиво знятий.

Застереження: перестати боятися старості.

«Приборкання саду»

У можновладця, колишнього прем’єр-міністра Грузії, є вишукане захоплення — він збирає столітні дерева вздовж узбережжя Грузії. Цей фільм вражає розмахом: тільки уявіть собі пересадження дерев заввишки як 15-поверховий будинок. Спробуйте розібратися чи це дороге хоббі, чи дивацька боротьба за екологію.

Застереження: захочеться посадити дерево.

Показати коментарі 💬Закрити коментарі

Залишити коментар