Історія української художниці Маріко Гельман – одна із сотень тисяч історій чорнобильців. Проте вона показова тим, що завдяки трагедії мисткиня стала такою, якою вона є сьогодні: із неповторним художнім стилем, більш як чотирма десятками виставок по всьому світу та масштабним проєктом із японцями. Власне, свою роботу із постраждалими внаслідок аварії на Фукусімі Маріко вважає найбільшим досягненням у житті.

Яке у Вас ставлення до висвітлення теми Чорнобиля в публічному дискурсі? Чи тактовно говорити, що ваша мама отримала опромінення, будучи вагітною?

Моя мама поїхала в Чорнобиль вже після аварії як науковець. Саме в ’86 році вона там не була. Мені не подобаються формулювання, які виокремлюють мене серед інших, начебто внаслідок Чорнобиля проблеми зі здоров’ям лише у мене. Так можна сказати про велику кількість людей. Ми настільки звикли до того, що в нас був Чорнобиль, ми настільки звикли, що у нас половина людей хворі, тільки в когось це вистрілює у видиму ситуацію, у когось воно спить певним тлом. Це для нас такий базис, до якого ми звикли з дитинства. Для націй, які не переживали потрясіння такого масштабу – від екологічного до психічного, це не зрозуміло. Я хочу говорити як одна з багатьох, а не як людина з унікальною ситуацією, тому що це неправда. Про це дуже мало говорять насправді. Розповіді про безпосередніх ліквідаторів дуже важливі, звісно. Але я не чула в публічному дискурсі історії звичайних людей, які мають інвалідність, як я, які до цього звикли. Я думаю, що послухати їх історії – це було б цікаво.

Коли ви зробили інсталяцію «Прозорість» (Transparency)?

Я її зробила в січні 2018 року. Коли мені зробили операцію і я щоденно почала пити ліки, я подумала: ого, круто, я тепер можу порахувати своє життя! Середня його тривалість – 72 роки. Отже, можна купити ліків орієнтовно до кінця життя і подивитися скільки це вийде упаковок. Оцінити своє життя в унікальній системі вимірювання – в блістерах. Я почала збирати блістери від гормонів, крапельниці, які мені ставлять по тижню раз на рік, шприци від ін’єкцій. Цей пакет я збирала десь три роки. І коли розпочалася моя робота із японцями, я дізналася, що у людей з Фукусіми також починаються захворювання щитовидної залози. Японський уряд активно закриває очі на те, що така проблема вже насправді існує. Тому що на це треба виділяти гроші, приділяти увагу. Звичайно, уряд країни із розвинутим капіталізмом цього робити не хоче.

Серед людей, з якими я почала знайомитися в Японії, був один дуже активний пан. В нього була онкологія, йому видалили щитовидку і він приймає такі самі ліки, як я. Він розклеює по Фукусімі інформаційні листівки про супутні захворювання, що виникають після аварії, що потрібно постійно вимірювати рівень випромінювання й закликає бути уважними до свого здоров’я. Це взагалі для японців дуже не характерно через їхню традиційну суспільну ієрархічну вертикаль. Щоб хтось проявив ініціативу – це скоріше виключення.

В них є таке популярне прислів’я: «Цвях, що стирчить, треба забити». Тобто якщо ти сам собі активний, то це скоріше говорить про те, що ти не в собі. І я спитала в цього пана чи збирає він блістери від пігулок. І він сказав, що так! Я думаю: це ж пошесть якась, що ми їх навіщось збираємо! Це щось значить, можливо, що людина підсвідомо схильна до порядку. Коли життя сповнене хаосу і невизначеності, але в тебе є щось, що ти можеш складати, упорядковувати, це трошечки заспокоює. Я взяла його пакунок, прилетіла в Київ і побачила open call на виставку «Нафталін». І мене дуже зачепило, що там була там фраза, що виставка має бути про такі теми, які залишаються поза увагою, але вони є і вони важливі.

В мене був такий інсайт, мені стало цікаво порівняти Фукусіму і Чорнобиль, якісь особистісні історії і поєднати це з атмосферою Радянського Союзу, п’ятирічками, чергами, замовчуванням інформації і так далі. Я написала куратору свою ідею зі склоблоками як асоціацію із Союзом, що планую розрізати їх болгаркою, покласти туди всі ці блістери, голки, крапельниці і скласти з них стіну.

Ці склоблоки не прозорі, не одразу видно що в них лежить. Якщо ззаду увімкнути світло, тоді вже видно крапельниці та інше наповнення. Ідея була в тому, що є складні до артикуляції суб’єктом і переробки суспільством ситуації. Поки вони не виведені в світлову пляму публічного висловлювання, яким можуть бути виставки, зацікавленість в суспільстві, їх не видно, тобто цих обставин, історій, людей немає.

Куратору сподобалась ідея, я пройшла open call. Галерея взяла на себе весь організаційний процес по створенню цієї стіни. Фізично він дуже складний, я б сама не впоралась, напевно. Я запросила на відкриття виставки телеканал Kansai, який зняв фільм «Марія та Фукусіма». Я була дуже рада, що отримала таку можливість, площадку для висловлювання, тому що в нас такі соціальні речі просто губляться в політичному інформаційному потоці. Потім ця інсталяція експонувалася в Українсько-японському центрі КПІ. Там же було продемонстровано на великому екрані фільм «Марія та Фукусіма». Зараз стіна зберігається там же, в закритому приміщенні й мені це трошки болить, тому що вона не працює. Я наразі шукаю платформу для ії постійної експозиції в публічному просторі – в Україні чи в Японії, буду вдячна ідеям з цього приводу, заздалегідь дякую.

Коли вам видалили щитовидну залозу?

У 2010 році, вже 10 років тому.

Чи зверталися ви до теми Чорнобиля в мистецтві?

Напевно, в моїй ситуації це настільки органічно пов’язано з моїм буттям, що мені складно зайняти якусь метапозицію, де я бачу Чорнобиль окремо. Мені важко абстрагуватися, але в той же час вважаю, що це одна з тисячі моїх граней. Як художнику мені ніколи не хотілося на цьому зациклюватись.

Але, напевно, все одно ця тема вплинула на становлення ваших мистецьких поглядів, смаків, технік. Воно не на поверхні, але тим не менш це ваша складова.

Так, я погоджуюсь. І мені цікаво, коли люди працюють зі своєю травмою і переживають її. Я не прибічник того, коли митець приховує свою травму і залишає її на розсуд глядача. Дуже люблю художників, які піднімають певні травматичні теми і потім показують вихід із них, якось їх архівують і доводять власним прикладом, що їх можна адекватно контейнувати [контейнування – емоційна переробка та архівування психічної інформації, прим.] і йти далі. Такого мистецтва небагато. Я не люблю криваві рани, які ведуть в нікуди. В нас щодня достатньо цього соціального психозу, індивідуального й групового, й переживати ще якийсь стрес – я вважаю, що це не екологічно по відношенню до суспільства. Я люблю теми, які допомагають інтегруватися, зібратися, а не розвалити. Чорнобиль, напевне, дав мені сміливість говорити про якісь проблеми, говорити про них публічно.

Якось розмовляла з одним філософом. Він мені сказав: «Ви думаєте, що людське життя складається лише з досягнень і перемог? Проаналізуйте уважно своє життя – можливо, Ви вже зробили свій головний внесок». І я зрозуміла, що моя зустріч на Фукусімі із тими людьми (в мене був воркшоп у Кіото, кожна людина малювала як вона бачить своє майбутнє) – це і є він.

У людей з травмою дуже страждає прогностична функція – в умовах глобальної невизначеності такого рівня як зараз, ще на тлі особистісних травм стає надзвичайно складно планувати майбутнє. І от я згадую той день і здається, що найголовніше в житті я дійсно вже зробила. І це не найдорожча картина, масштабна скульптура, не новий колір, а той момент, коли я зрозуміла, що більше я не переживаю, чи вірний життєвий шлях я обрала. Ті декілька годин із родинами в Кіото – це наразі найважливіша моя місія в житті. Я б її не реалізувала, якби в мене не було свого травматичного досвіду. Тому безумовно це все вплинуло і я рада, що моє життя так склалось.

кадр з фільму “Марія та Фукусіма”

Чи проявлялась у вас зацікавленість японською темою до поїздки на Фукусіму? Прочитала в одному з ваших інтерв’ю, що ви ще з дитинства цікавилися японською гравюрою.

Я планувала після школи вчитися в японському художньому вузі, тому з 9 класу вчила японську мову. Я була депресивною дитиною, в 10 років вже читала «Кодекс самурая», думала: Боже, які розумні люди, як я туди хочу! Коли ти постійно хворієш, то так добре заходить ось ця готовність до смерті в будь-який момент. Я почала збирати свою японську бібліотеку ще років в 11 років. В нас були родичі в Петербурзі, я коли до них їздила, постійно привозила звідти валізу книг. На Петрівці в той час ще не було хороших перекладів. З ряду причин в мене не вийшло вчитися в Японії, але вона завжди була предметом мого зацікавлення. Мені туди не хотілося їхати, щоб не руйнувати свої ілюзії з приводу неї. Я прочитала дуже багато літератури про Японію і бачила багато речей, які скоріш за все мене б розчарували. Це закритість, замкнутість від інших людей.

Я потім ще вчила японську в Українсько-японському центрі КПІ ім. Ігоря Сікорського. Ще така історія була. Взагалі вперше її розповідаю, ексклюзив! У 9 чи 10 класі мене відправили на чергову олімпіаду з малювання. Я тоді дуже захоплювалась танка, знала багато авторів. На олімпіаді зазвичай два завдання – це академічний натюрморт, всі ці вази, руки, ноги, і творче завдання. Із першим завданням в мене ніколи не виникало проблем, я його швидко зробила. Для творчого завдання я вирішила написати хайку і намалювати гілочку сосни. Так старанно все вивела. Через кілька днів мене викликає класний керівник і сварить: «Це що таке?! Що ти намалювала?! В тебе кращий академічний натюрморт! Але що це за гілка?! Інші намалювали сади, городи, будинки! Що це за гілка?!». За академ мені поставили «5», а за творче – «3», здається. І я зрозуміла, що цей мінімалістичний підхід – це не наше.

І ще я була слухачем на найпершому курсі чайної церемонії. Це було років 10 тому. Кілька років я навчалася на майстра чайної церемонії, це традиція Урасенке, яку викладають в Українсько-японському центрі. Тому Японія завжди була в моєму житті. Я думаю, що це закономірно коли щось дуже сильно любиш, то рано чи пізно маєш стикнутися із цим безпосередньо. І коли приїхала в Японію, багато чого нового відкрила для себе. Щось підтвердилось, щось ні. Але це не вплинуло на моє ставлення, я й далі співпрацюю з японцями.

Скільки разів ви були в Японії?

4 рази, з 2016 року. Я мала летіти минулого квітня, але не вийшло, все закрилось через Covid.

Який результат вашої співпраці з японцями на сьогоднішній день?

Це фотокнига Казуми Обари з його світлинами та інтерв’ю зі мною 2016 року. Стосовно інтерв’ю, то це було дуже важко, в мене був страшний стрес. Я вважаю що сила людини полягає в тому, який стрес вона може пережити і піти далі. В психоаналітичній практиці це носить назву «фрустраційна толерантність». В мене було таке враження, що він цим інтерв’ю просто з мене шкіру здер. Я сиділа і плакала, згадуючи все. Справа в тому, що я себе дуже сильно звинувачувала в тому, що я хвора. Вперше я потрапила в реанімацію з дуже сильними судомами коли мені було 2 тижні.

Все моє дитинство в мене було враження, що я така дісталася своїм батькам як покарання, що в таких класних людей має бути інша дитина, здорова, яка буде гордістю для них. Я довбала себе цим все дитинство. Але я не ділилася цими переживаннями з батьками і в них навіть не було шансів якось мені допомогти. Я вважаю, що для маленької дитини це непосильний вантаж емоційний і психічний – щодня вважати, що ти винен. Думаю: от моя мама могла б себе краще професійно реалізувати, а натомість вона йде з гречкою в банці до мене в лікарню. Тому японські епоси мене дуже сильно підтримували в тому, що є такий шлях, коли ти приймаєш всю цю незворотність.

Зараз думаю: я тоді була такою дорослою морально. І оце відчуття своєї дефективності я несла дуже довго. Коли ми з Казумою поговорили, коли я розповіла про це іншій людині, яка мене ніяк не оцінює, після цього в мене з’явилося відчуття, що почалося нове життя, наче я заново народилася. Я настільки особистісно ставлюся до цього інтерв’ю, що в перекладі на англійську я його не читала. Можливо, колись прочитаю. Ця співпраця повністю змінила мої стосунки з батьками. Мама була на відкритті виставки, була зі мною в Японії на artist talk, на яке прийшло просто море людей. І вона мені сказала, що пишається мною. Тому в кожного своє життя. Якщо є можливість висказати всі свої болі, це треба зробити.

Які фотографії в цій книзі?

Казума сам їздив в Чорнобиль, без мене. Там він ходив по будинкам і знайшов засвічену плівку. В книзі це можна побачити. Він ще працював із родиною зі Славутича. Мене він знімав в моїй майстерні, там же брав інтерв’ю. Але я ніколи не була в Чорнобилі. З однієї сторони мені не подобаються тури в Чорнобиль, а з іншої – а чому туди не їздити, це ж наша історія, наша земля. Поки я не визначила своє ставлення до цього.

Отже, книга, виставка-інсталяція…?

Ще був перформанс «Деконтамінація» у Львові. На Фукусімі є спеціальні чорні мішки, в які збирають усе опромінене сміття і ґрунт. І коли їдеш по дорозі, це така фантасмагорія, здається, що ти в якійсь комп’ютерній грі. Тому що з двох боків такі прямо піраміди з цих мішків і вони не кінчаються. Мені дістали два таких мішки. На перформансі я лежала в одному з них і приймала крапельницю. Все це відбувалося в чорній кімнаті, зашитій наглухо звукопоглинаючим матеріалом і дуже чітко було чутно стукіт серця, наче ти в утробі. Це тривало десь дві години. Перед тим як потрапити до цієї кімнати, відвідувач читав експлікацію про роль індивідуальності в таких соціальних контекстах. Мені були цікаві відгуки людей. І виявилося, що це спрацювало, перформанс знайшов відгук в серцях людей. Це саме те, для чого я роблю такі проєкти.

В Японії була виставка і artist talk в Токійському музеї сучасного мистецтва Ватаріум, в галереї «SAI», в галереї «Off Greed» у Фукусімі. Потім був воркшоп в Кіото, де я як студентка Школи клінічного психоаналізу дефіцітарних станів Его зі своїм викладачем працювала із людьми в стані травми і переміщеними внаслідок аварії. Я готувала цей воркшоп рік. Мені розповіли, що переміщених дітей травлять у школі, не сидять з ними поруч, тому що від них «фонить» радіацією.

В Японії немає традиції говорити про щось, що пов’язано з відчуттями, почуттями, це йде в конфлікт з їх етикою. Я почала думати, що спільного зробити з цими людьми, придумати якусь діяльність, яка змінить нас усіх, а не просто поговорити. Звернулася до свого викладача, Лівінського Едуарда Анатолійовича, пояснила йому складність завдання. І він мені розповів про проблему в таких людей із плануванням майбутнього. Ми дійшли висновку, що треба зробити арт-терапевтичний захід, де кожна з родин має намалювати своє спільне майбутнє і пояснити що це символічно означає. Зібралося багато людей, чоловік 50. Я розповіла їм про свої картини, свій досвід, пояснила їм ідею. Але у відповідь була тиша. Всі були в ступорі, вони не могли повірити, що їм пропонують взяти ініціативу, розкрити свої емоції. У мене було відчуття повного колапсу, що вся моя ініціатива не знаходить відгуку у людей із зовсім іншою парадигмою сприйняття себе і світу. Тому я зробила завдання першою, детально розповідаючи, що саме я зараз роблю, як вибудовую своє символічне поле сенсів. Розповіла, як бачу своє майбутнє, в якому є місце для нас усіх. І хвилин через п’ять все загуло, всі взялися за роботу, вони зрозуміли, що можуть спланувати все, що хочуть. В мене такі класні фото лишились.

Це все тривало години дві, а потім ми почали розбирати хто що намалював. Одна жінка зобразила себе граючою на фортепіано та дочку, яка грає на скрипці, в лісі. Вона пояснила, що не спілкується з дочкою, в них різні погляди на цю аварію, і вона мріє, що коли-небудь місце, де вони жили, знову буде зелене, вони зможуть туди повернутися і будуть ось так грати, як раніше. Так наридалася в той день! Потім вийшов ефектний чоловік, який продає електрогітари. Він малював люту вечірку в будинку, здається, навіть з диско-шаром. І розтлумачив, що зобразив свій великий будинок, який він побудує коли повернеться до Фукусіми, і влаштує там святкування. Сусідів ще не буде, тому можна буде святкувати так гучно, як ніколи до цього не виходило. Одна історія мене дуже розчулила. Вийшла дівчинка 11 років із малюнком, на якому вона зобразила себе із мікрофоном в якійсь аудиторії. Вона розповіла, що хоче, коли виросте, стати першим представником Японії в ООН і розповісти що сталося на Фукусімі. Вона також сказала, що розуміє, що багато людей на той час вже помруть, але вона розповість про них, як вони жили на своїй землі, як переїжджали, як це все було. В мене пішли мурашки і я зрозуміла, що це той момент, заради якого я живу, щоб чути такі історії і бачити в них майбутнє.

Це був фантастичний день. Було багато людей, які казали: «Та я з роду не брала мілок у руки! А тепер я тут бачу своє майбутнє й зрозуміла, що можу це намалювати! Не факт, що це здійсниться, але його можна намалювати». Це стало максимально повною реалізацією ідеї, яку ми задумали, хоч до останнього я не була впевнена, що цього вдасться досягнути через міжкультурні непорозуміння. Але все пройшло дуже гарно.

Про що фільм «Марія та Фукусіма»?

Там дві лінії. Одна – це моя історія, про що ми з Вами говоримо, мої дитячі переживання. Інша – про жителів Фукусіми, як вони переїжджають, як вони намагаються достукатись до уряду, як переживають булінг. Фінальні кадри там із цієї виставки з інсталяцією-стіною. 

кадр з фільму “Марія та Фукусіма”

Що вас ще вразило під час поїздок в Японію?

Я була дуже здивована, коли виїхала за межі Токіо. Коли приїжджаєш в провінцію, то все дуже нагадує який-небудь наш Кагарлик. Тут сарай, тут граблі, тут город. На базовому наративі у людей в побуті все дуже схоже, незалежно від країни, культури. Нам всім хочеться спокою і впевненості в завтрашньому дні. Ще була історія. Ми з моєю колегою, художницею Фуко Обара та місцевими дітьми розписували автобус мобільної бібліотеки на Фукусімі. І якось ми з нею їхали до узбережжя. По дорозі проїжджали такий цілком український, білий сарай із червоною рискою, досить високо наведеною. Я спитала у Фуко що це. Вона пояснила, що це помітка із датою коли прийшло цунамі, це рівень води в той день. Цей сарай поруч із будинком, де живе місцевий дідусь. Фуко запропонувала зайти до нього і познайомитись. Сама вона також не була з ним знайома. До нас вийшов цей дідусь. Тут же його онучка бігає, рудий пес поруч гавкає. Таке звичайне людське буття, живе, прекрасне. Його онука бігає на фоні цього білого сараю, а дідусь розповідає, що в день, коли прийшла хвиля, він був на роботі. Але вдома була його старенька мама і вона врятувалась лише за рахунок того, що сховалася в заглиблення для обігріву в підлозі. І потім він зробив фарбою цю риску і постійно її поновлює. На фоні цієї історії я бачу звичайний город, грядки капусти. Це все настільки буденно, що мені здається, коли в Чорнобиль приїжджають, цікавляться, для нас це таке саме звичайне повсякдення, як для японців після Фукусіми. Я розумію, що онучка народилася вже після аварії і для неї ці цифри й позначка нічого не означають. Але сама ця риска має стільки символізму! І ця картина з капустою, песиком мене так зворушила, що ввечері я намалювала листівку і подарувала йому. Ще мені розповіли, що один чоловік, який втратив родину через аварію, щороку засіває рапсовий лабіринт. Тіла дружини та дітей не знайшли. Але він вірить, що коли в цьому рапсі гуляють діти і дорослі, туди повертаються душі його рідних.

Тобто у кожного свій символічний вихід з ситуації. І ще кажуть, що дуже багато людей взагалі не говорять про ці травми, наче пройшло і все. Але я вважаю, що це все буде боліти, тому це потрібно артикулювати, ними потрібно ділитися, знаходити і особисто створювати підтримуюче оточення. Я як художник намагаюсь робити такі проєкти, які дозволяють людині відчути підтримку та дати надію на те, що її голос буде почуто.

Маріко щиро дякує за багаторічний досвід спільної роботи своєму другові та колезі Казумі Обара, японському телебаченню Kansai TV, Українсько-японському культурному центру КПІ ім. Ігоря Сікорського, компанії YUKARI та всім неймовірним людям, яких вона зустріла на своєму життєвому шляху. 

Виставки та заходи Маріко Гельман в межах співпраці із японцями:

2020: artist in residence  ARTEFACT: CHORNOBIL 33 | MADATAC XI, Transparency installation in VR (сумісно з художником Валентином Панчиним);

2019: EXPOSURE project, artist talk, SAI gallery, Osaka, Japan;

2019: DECONTAMINATION performance, Zefirina gallery, Lviv, Ukraine;

2018: movie “Maria and Fukushima” by Kansai Telecasting Corp.;

2018: “Fixation”, Triptych Gallery, Kyiv, Ukraine;

2018: “Japan: semitone”, National Ukrainian Decorative Folk Art Museum, Kyiv, Ukraine;

2018: Tokyo International Mini-Print Triennial, TAMA University, Tokyo, Japan;

2018: Transparency installation, Ukrainian-Japanese center, Kyiv, Ukraine;

2018: Transparency installation, Naftalin Contemporary Art project, Museum
history of Kyiv, Ukraine;

2017:  EXPOSURE book (photo by Kazuma Obara, story by Mariko Gelman);

2016: EXPOSURE project (World Press Photo Award 2016) by Kazuma Obara (story by Mariko Gelman);2016: EXPOSURE project, artist talk, , Gallery “Off Greed”, Fukushima, Japan;
2016: EXPOSURE project, artist talk, , Watari Museum of Contemporary Art, Tokyo, Japan.

Матеріал підготувала: Анастасія Сокирко, кандидатка історичних наук, дослідниця історії мистецтв

Показати коментарі 💬Закрити коментарі

Залишити коментар