«Галас і шаленство» або «Шум і лють» називають найвеличнішим південноамериканським романом. Його називають найкращим «расовим» романом.  І найкращим модерністським романом. І найкращою сімейною драмою. Врешті-решт, найкращим американським романом. Одне можна сказати із впевненістю: перший визнаний критиками опублікований роман нобелівського лауреата з літератури Вільяма Фолкнера досі є однією з найобговорюваніших і найскладніших книжок з коли-небудь написаних.

Життя (…) – це казка, розказана ідіотом, 

сповнена шуму і люті, 

і не означає нічого. 

(Вільям Шекспір, «Макбет», Акт 5, Сцена 5)

Синопсис

Міссісіпі, вигаданий округ Йокнапатофа (у якому розгортаються події більшості творів Фолкнера, і що на мові індіанців чесоко означає «Тихо тече ріка долиною»), початок 20-го століття. Колись заможна та респектабельна південна родина Компсонів розвалюється. Діти тікають, матір замикається у кімнаті із Біблією, батько замикається в кабінеті із пляшкою віскі. 

1928 рік. Бенджі, розумово відсталий син родини Компсонів, проводить свій час біля поля для гольфу, у спогадах про минуле, зокрема про сестру Кедді, якої зараз немає поруч. Вісімнадцять років у минулому (у 1910 році) Квентін Компсон, юний студент Гарварду, намагається пережити заміжжя сестри (тієї ж Кедді), і розбиває годинник батька у фантастичній спробі зупинити час. Квентін гуляє по місту, влипає в історію (навіть потрапляє до поліцейського відділку), бо хоче допомогти знайтися маленькій італійській дівчинці, і б’ється з однокурсником. Тільки з пізніших частин історії ми дізнаємось, що він покінчив життя самогубством, стрибнувши у річку наприкінці цього дня. Знову у теперішньому, злий на всіх і все, Джейсон Компсон зривається на своїй племінниці Квентіні (дочці Кедді), роками краде всі її гроші, і більшість програє на біржі. Квентіна тікає з циркачем, вкравши гроші Джейсона, і не витримавши пресингу дядька та бабусі. Стара Ділсі, вічна гувернантка Компсонів,  проводить день у клопотах про родину, йде до церкви і усвідомлює, що родини більше немає.

«Смерть – це стан, у якому небіжчик лишив інших»

«Безнадія не тоді, коли збагнеш, що зарятувати не може ніщо – ні релігія, ні гордість, ніщо! – а коли усвідомиш, що не бажаєш собі допомоги, нізвідки»

«Копійчані розваги зціляють ліпше ніж сам Христос»

«Це не була кімната дівчинки. Це була анонімна пуста кімната, яка не належала нікому»

Причини читати

Жан Поль Сартр вважав цей роман одним з найкращих модерністських романів, і написав відоме есе із своїми враженнями. У ньому він пише, що теперішнє – безпорадне перед минулим. Адже минуле – це те, чого не можна змінити.  Гра Фолкнера з часом – стає маркером появи всієї модерністської літератури. У цитаті, яку використовує для назви Фолкнер, Макбет розмірковує про те, як все в світі не має сенсу і нічого не варте. Врешті, «Макбет» – це п’єса про чоловіка, чий світ і родина розвалюються на частини. Типовий модерністський рефрен – занепад, нема сенсу життя, морок, темрява, божевілля.

Модерністи ненавидять прості сюжети. Те, що Джойс робить з Дубліном, Фолкнер робить з американським півднем. Тому зробімо виключення і крім синопсису розкладемо роман на частинки хронологічно.

Зав’язка: Бенджі горює за втратою сестри Кедді (точніше, ми знаємо, що він за чимось горює, але не знаємо причин) -> Інтрига: Особливої немає. Історія настільки часто стрибає між минулим і теперішнім, що в нас є всі відповіді ще раніше, ніж ми отримуємо питання -> Конфлікт: Кедді вагітніє і виходить заміж за першого зустрічного – ця подія стає поворотною для всієї родини Компсонів -> Загострення: Матір карає Кедді і відмовляється згадувати її ім’я, а сама Кедді відмовляється від допомоги Квентіна, бо переконана, що вона пропаща жінка, приречена на пекло -> Апогей: Квентін здійснює самогубство -> Розв’язка: Квентіна тікає з циркачем ->  Завершення: Ділсі йде до церкви і усвідомлює: з втечею Квентіни родина Компсонів остаточно припиняє своє існування.  

Що з кінцівкою? Більш страшним і депресивним за трагічну кінцівку може бути лише усвідомлення, що немає кінцівки. Що все буде таким самим, нічого ніколи не зміниться.

Традиційно для американської літератури Фолкнер обирає оповідь від першої особи і позицію всезнаючого оратора, а жанр – характерно для модерністів є швидше сплетінням історії дорослішання, соціальної драми і сімейної саги.

«Галас та шаленство» –  це суміш сімейних проблем, гніву, сімейних проблем, болю, сімейних проблем, травми, сімейних проблем. Це роман про занепадаючі цінності південного суспільства, індивідуальну безнадію та відчай трьох братів, які у свій спосіб оплакують втрату сестри.  Це роман і про родину, яку важко назвати родиною, і про особистості. Про їхній паралельний і водночас взаємопов’язаний занепад.  Врешті-решт, це роман про жінку. Але не про її досвід, а про те, як цей досвід сприймається чоловіками.

Ми переносимось у післявоєнний південь. Громадянська війна скінчилась давно до того, як герої Фолкнера побачили світ, ще у 1865. Чи не скінчилась? Південь довгий час залишався неінтегрований у штати. Навіть зараз, зверніть увагу, як американці зазвичай представляються? Вони називають своє ім’я, своє місто, і обов’язково –  штат. В американців є така приказка: південь ніколи не помре. Є і інша – південь повстане знов. Але Фолкнер, здається, з цим не згоден. Південні цінності не адаптуються до сучасності, і зводять своїх носіїв у могилу. Ніхто з дітей Компсонів не підходить під визначення південний джентльмен чи південна леді. Навіть Джейсон, бо він одержимий грішми. Єдиний герой, який, здається, втілює цю характеристику сповна – це дядечко Маврі, уся сутність якого – штовхати промови на похоронах, зберігати прізвище та вдягається пристойно до події.

Це також роман про село чи радше – маленьке містечко. Життя в маленьких містечках рідко змінюється, а якщо і змінюється, то дуже повільно. А Фолкнер дає нам зрозуміти, що маленьке містечко на півдні – найгірше з усіх. Для релігійного рабовласницького Півдня – поняття гріха майже завжди є синонімом статевих відносин. Сексуальність, а точніше її замовчування і придушення – в серці південних цінностей. У цьому питанні роман є медитацією на тему як південна мораль співіснує з розвитком та усвідомленням сексуальної ідентичності.

Стиль Фолкнера до смішного складний. Хемінгуей казав про нього: «Бідний Фолкнер. Невже він справді вважає, що великі емоції йдуть від великих слів?» (але ж ми то знаємо, що він просто заздрив через Нобеля). Покоління читачів вважали стиль Фолкнера складним та збиваючим з пантелику. Що ж, все ж таки Фолкнер заліз у голови своїх героїв – а там безлад. Наприклад, речення Джейсона короткі, в них майже відсутні прикметники та порівняння, присутня інвективна лексика. А коли Квентін наближається до скоєння самогубства – його розум стає більш хаотичним. Навіть всередині однієї його частини можна прослідкувати цю колосальну зміну. Потік свідомості – це саме те, як це звучить. Потік свідомості. Внутрішній монолог. Герої не говорять ні до кого, їм не потрібно логічно формулювати свої думки, і складати їх у цілісні речення та абзаци. «Галас та шаленство» відтворює мову та думки у їх надзвичайному та складному потенціалі. 

Будинок Фолкнера

Герої. Літературними критиками персонажі Фолкнера вважаються одними з найбільш живих з коли-небудь написаних. Цей роман він починав як історію чотирьох дітей Компсонів, саме дитячого віку, та видавців історія не зацікавила. І лише після численних відмов, Фолкнер плюнув на класичний стиль викладу і написав цю історію у модерністському стилі, без сподівань на можливу публікацію. Вже перед самим виходом книги Фолкнер запропонував частинки у частині Бенджі, щоб відрізняти час, виділити кольоровим друком, але видавець сказав, що такої техніки (на той момент) не існує. 

Бенджі Компсон. У теперішньому (1928) Бенджі 33 роки, і він розумово відсталий. Він не говорить, він фанат порядку, він любить Кедді і старий тапок. Для нього час зупинився, він живе спогадами про дитинство. Він має необхідність у людині, яка б за ним слідкувала і все йому пояснювала. Його нездатність говорити призводить до трагічних наслідків – його каструють, через непорозуміння. Хоча персонаж Бенджі – єдиний має інвалідність, проте, заглянувши в думки інших членів родини, ми розуміємо, що вони ще більш бахнуті і ще менше можуть комунікувати між собою.

Квентін Компсон, старший з дітей Компсонів. Надія родини та студент Гарварду, що перестав жити в теперішньому. Його частина відбувається у 1910. Невротичний Квентін проводить більшість часу у переживаннях про сестер (свою і чужих), і Кедді була найважливішою людиною в його житті. Квентін вирішує сказати батькові, що в них був секс, бо йому здається, що таким чином він захистить її від ганьби (???).Кедді ж не згодна, що її треба рятувати. Після цього Квентін розвалюється, і врешті, вчиняє самогубство, стрибнувши з мосту у річку. Якщо ви забудете про Квентіна все, ви напевно пам’ятатимете епізод з батьковим годинником. Годинник – це маркер часу. Без годинників – немає ніякої різниці між минулим, теперішнім та майбутнім. Для усіх Компсонів теперішнє – не друг. Тож Квентін вважає, що якщо він зупинить годинник, то зникне оця різниця між теперішнім і часом, коли життя Кедді можна було змінити.

Джейсон Компсон – погане яблуко. Навіть дитиною Джейсон був жахливим – ябеда, пліткар, підступник. Одержимий грошима, він краде в племінниці, в сестри, в матері. Найгірше, що саме Джейсон отримує щось на кшталт хепі енду у цій родині. Кожен з героїв втрачає те, що любить найбільше. Бенджі – Кедді, Квентін – Кедді, батько – Кедді. А Джейсон? Він втрачає гроші Кедді. І навіть коли в нього є гроші, він нещасливий. Його перша фраза у романі – «одного разу шльондра, завжди шльондра» – геніальний спосіб одразу розкрити натуру персонажа і викликати у читача дуже однозначне ставлення. Він жаліється на своє життя, і ностальгує за минулим. Але його життя і справді жахливе: він живе у роздовбаному занедбаному будинку, з егоїстичною матір’ю, яка постійно ниє, прогулює роботу у соціальному магазині, де його тримають лише з поваги до родини. Він звинувачує у всіх своїх проблемах, звісно ж, Кедді. Кедді не влаштувала його на роботу скориставшись зв’язками чоловіка, вона присилає гроші не йому, а донці, вона забруднила ім’я родини. На Кедді він переносить ненависть на всіх жінок загалом. А потім і інших – афроамериканців, євреїв, німців.

Кедді Компсон. Все, що відбувається в романі – наслідок дій Кедді – її раннього сексуального життя, ранньої вагітності, нещасливого шлюбу. Кедді – єдина дитина сім’ї Компсонів, яка не має свого розділу. По суті Фолкнер дозволяє у центрі роману існувати чорній дірі, яку намагаються заповнити інші члени родини спогадами про минуле. Ми бачимо Бенджі, що сумує за Кедді, Квентіна, що одержимий Кедді, Джейсона, що ненавидить Кедді, і ми не бачимо самої Кедді. Але це улюблений персонаж Фолкнера (за його словами). Ми знаємо, що вона безстрашна, добра, і збирається втекти з самого початку. Примітним епізодом є згадка про брудні штанці Кедді. Її брати пам’ятають саме цей момент. Дівчинка просто впала у грязюку і забруднила свої панталончики. Тим не менш, саме вони стають певним символом майбутньої «нечистоти» сестри. 

Місіс Компсон. Місіс Компсон – найменш активний персонаж в романі. Але при цьому вона впливає на всіх найбільше. Бог для місіс Компсон – це не любов. Це помста та чистота. У розумінні її бога джентльмени мають поводитись як джентльмени, а леді як леді. Американський півень і справді доволі довго існував за такими законами. А місіс Компсон хотіла б, щоб так було завжди. Вона – матір, яка найменше з усіх героїв роману поводиться як матір. Все завжди про неї. Вона вірить, що її діти – це покарання їй, що їхня поведінка – це за її гріхи. Для місіс Компсон родина – це не про любов, взаємодопомогу, підтримку та захист. Це про репутацію і кров. Вона – це символ будинку Компсонів (і за іронією долі, якраз вона і не є Компсон по крові), його занепаду і розвалу.

Містер Компсон – змучений і розчарований у всіх і всьому південний джентльмен. Він здався. Попри це містер Компсон безперечно має почуття гумору. І водночас він є джерелом депресивних порад для Квентіна, якому, здається, тільки цього ще не вистачало. 

Квентіна – бунтівний підліток. Вона також є символом кінця родини Компсонів. Вона – результат втечі Кедді, нотацій про справедливість місіс Компсон, самознищення Квентіна, і гніву Джейсона. Вона вже вважає себе поганою, і впевнена, що буде горіти у пеклі. І їй на це байдуже. Коли Джейсон вривається в її кімнату, ми отримуємо геніальний опис «анонімної кімнати», який якнайкраще описує характер, почуття, ставлення та місце Квентіни в цій родині.  

Ділсі. Чому четверта частина розказана «голосом з неба», а не введеться від центральної її фігури – Ділсі, як решта розділів? Можливо, це тому, що Фолкнер не довіряє собі достатньо, щоб влазити в голову жінки.Можливо, також, Фолкнеру не було комфортно говорити від особи темношкірої людини. Як би зараз сказали, ця історія подана з білої перспективи. Можливо, це тому, що Ділсі, на відміну від інших трьох героїв, не поглинута собою. Тобто, її думки не крутяться тільки навколо власних переживань. Вона піклується про інших, і саме у цих турботах проходить все її життя. І саме вона мала стати тим, хто констатує занепад родини – адже вона бачила її початок, і побачила кінець. Це саме той член родини, який не є таким по крові, і не є втягнутим у вир подій, але і не є настільки далеким, аби залишатись неупередженим стороннім спостерігачем. 

Думки членів клубу

«Чим далі я читала частину Джейсона – тим більше хотілося, щоб помер він»

«Серед них є одна щаслива людина. Це мати. Вона робила все свідомо»

«Слухаю вас і я наче іншу книгу читала»

«У Джейсона явно співзалежність із матір’ю» 

Знак питання

  1. Хоча б хтось з Компсонів живе у теперішньому?
  2. Як той факт, що події роману відбуваються на півдні США, впливає на зображення і сприйняття питання раси?
  3. Чому Кедді – центральна фігура спогадів усіх братів?
  4. Частина Бенджі вважається найбільш інноваційною та шанованою критиками частиною роману. Що в ній реально особливого?
  5. Чи мова Бенджі менш зрозуміла ніж в інших персонажів? 
  6. Місіс Компсон переконана, що змінивши ім’я свого сина, вона поверне щастя в сім’ю. Чи впливає зміна імені Бенджі на інших?
  7. Інші персонажі вважають Бенджі за малу дитину. Чи якось спростовує його частина це уявлення?
  8. Джейсон не змінюється, він плаский, що дитиною, що дорослим. Чи може реальна людина бути такою?
  9. Чи є обов’язком батьків любити дитину?

Про автора

Вільям Катберт Фолкнер (1897-1962) – за популярною версією вважається найкращим та найвідомішим американським письменником (слід додати: якого мало хто читав, але всі збираються). Народився в Міссісіпі, у освіченій родині вищого середнього класу. Його мати і бабуся були активними читачками,  також художницями та фотографками. Дитинство Фолкнера та трьох його молодших братів пройшло в історіях про громадянську війну, куклукс клан і рабство. Будучи тинейджером Фолкнер зустрічався з прекрасною Естель, дочкою мера міста Оксфорд, та Естель зустрічалась з кількома хлопцями одночасно, і, за порадою батьків, вийшла заміж за більш перспективного, який мав  високу посаду на Гаваях. Через 10 років вони розлучились, і за два місяці Естель вийшла заміж за Фолкнера. У неї було двоє дітей від першого шлюбу, які жили із ними, і одна спільна донька. Роки студентства Фолкнер провів у богемному середовищі Нового Орлеану, у французькому кварталі. Працював поштарем і був звільнений, бо «читав на роботі».

За популярною версією Уільям хотів приєднатись до ВПС США під час Першої Світової, та йому відмовили через невисокий зріст. Тоді він приєднався до королівських повітряних сил в Канаді, де стандарти були не такими високими. Фолкнер не брав участі в жодній битві, проте довго розповідав байки та вигадані історії нібито зі своїх військових подвигів, та деякий час ходив у рідному місці в пілотній формі. Він навіть симулював воєнну травму. Під час Другої Світової Фолкнер намагався знову записатись у ВПС США, але йому знову відмовили.

Після одруження з Естель з’явилась потреба утримувати цілу родину, тож Фолкнер знайшов роботу сценаристом у Голівуді, де працював на студію Metro Golden Mayer з 1932 по 1954 рік, і написав сценарії до півсотні фільмів. Є байка, що у Голівуді Фолкнер зустрів Кларка Гейбла. Гейбл спитав його, які письменники на його думку найвеличніші, і той відповів – Хемінгуей, Вілла Катер, Томас Манн і він, Уільям Фолкнер. Гейбл спитав: «О, ви пишете?», а Фолкнер відповів: «Так, містер Гейбл. А ви чим займаєтесь?»

Фолкнер мав кілька відомих романів. Один із працівницею студії, яка згодом написала про їх зв’язок книгу. А другий роман він завів в Стокгольмі, куди поїхав за своїм Нобелем, із вдовою члена Нобелівського комітету. До речі, того ж року, 1949, коли Фолкнера відзначили Нобелівською премією з літератури, розглядались також кандидатури Хемінгуея, Камю та Стейнбека (які отримали свої Нобелі в наступні 10 років). 

Ще однією байкою про характер письменника є випадок із відмовою президенту. Кеннеді запросив Фолкнера, у числі інших нобелівських лауреатів, на вечерю у Білий дім. Фолкнер, який на той момент був в Річмонді, відмовився, сказавши: «60 миль – це надто велика відстань для вечері».

Помер Уільям Фолкнер від серцевого нападу, який стався внаслідок падіння з коня. Його знаменитий будинок у Роуан Оак (який можна побачити на обкладинці більшості видань «Галасу та шаленства») зараз знаходиться у власності університету Міссісіпі, який зберігає все всередині таким, яким залишив Фолкнер.

Будучи відомим письменником за життя, Фолкнер не хотів слави, а його донька дізналась про те, що в нього є Нобелівська премія тільки тоді, коли його викликали прочитати промову в її школі на випускному. Він пожертвував половину грошей з Нобелівської нагороди на допомогу письменникам початківцям, а також афро-американським вчителям в Міссісіпі. Крім цього отримав дві Пулітцерівські премії – за «Притчу» у 1955, і за «Рейверів» у 1963. 

У більшості романів Фолкнер використовував потік свідомості, складну та емоційну мову, гротескні та готичні історії, велику кількість персонажів, рабів, бідних білих аграріїв, робочий люд та південну аристократію. Його стиль і сюжети вплинули на багатьох відомих письменників, зокрема Габріель Гарсія Маркес та Маріа Варгас Льоса не приховували, що користувались фолкнерівськими прийомами у своїй творчості. 

Фолкнер здебільшого працював у жанрах поезії, оповідання, роману. Його найвідоміші (та найбільш визнані) твори: «Галас та шаленство» (1929), «Коли я помирала» (або «В свою останню годину») (1930), «Світло в серпні» (1932), «Авесалом! Авесалом!» (1936), «Святилище» (1931), «Порушник праху» (1948), «Притча» (1954), «Місто» (1957), збірки оповідань «Ad Astra» (1931), «Всі вони мертві, ці старі пілоти» (1931), «Троянда для Емілі» (1930), «Розлучення в Неаполі» (1931), «Дим» (1932). Чотири його романи входять у список 100 кращих англомовних творів, що побачили світ. 

P. S.

Роботи Фолкнера називають незнімальними. Та у 1959 році американський режисер Мартін Рід спробував екранізувати «Галас і шаленство». Чи вийшло в нього, можна подивитись:

А Джеймс Франко (так-так, той самий) взявся у 2013 році за екранізацію іншого відомого роману «В свою останню годину»:

Фільм був добре прийнятий критиками, тож Франко рік потому вирішив спробувати осилити і «Галас і шаленство»: https://www.youtube.com/watch?v=tz5KA6IfCdE

Показати коментарі 💬Закрити коментарі

Залишити коментар