Ілюстраторка Грася Олійко – яскравий приклад того, що ніколи не пізно втілювати свої мрії у життя. Отримавши фах юриста та попрацювавши кілька років в офісі, вона все ж наважилась присвятити себе улюбленому з дитинства малюванню і таким чином знайшла “своє місце” в житті. В її професійному доробку книжки від “Видавництва Старого Лева”, “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, “Крокусу” та англійського видавництва “Flying Eye Books”.

Впізнаваною темою Грасі є зображення тварин, особливо безпритульних. Художниця всіляко допомагає ініціативам, що опікуються безхатніми собаками та котами: малює ілюстрації для благодійного фонду “Хочукота”, відвідує притулки, здійснює регулярні благодійні платежі, бере участь в акціях “UAnimals”. До того ж має своїх чотирьох раніше підібраних домашніх улюбленців: песиків Санту та Жуку і кішок Софійку й Агнешку. Вони стали прототипами героїв деяких книжок Олійко. Про складнощі роботи ілюстратора та як мистецтво може допомогти у вирішенні соціальних проблем – у розмові із Грасею Олійко.

Анастасія Сокирко, дослідниця історії мистецтв

Коли ти розпочала малювати?

Всі ми малюємо з дитинства. Я також малювала з дитинства, ходила в художню школу № 2 на Ярославовому валу і готувалася до вступу до академії. Але на момент підготовки я була противним підлітком. Мені здавалося, що надто нудно малювати ці кляті гіпси, тому відмовилася ходити на підготовчі курси,  вступила на юридичний. 

А це дуже весело!

Так, значно веселіше! Вже після того, як попрацювала за професією, в турфірмі, воно все одно взяло своє. Вступила в КПІ на книжкову графіку і вчилася там 4 роки.

У тебе була мрія працювати у видавництві “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”. Чому саме там?

Тому що їхні книжки гарно візуалізуються і я знала, де знаходиться їхній офіс. Ну і Малкович, він такий чудовий, можна сказати, казковий, як персонаж – такий добрий казкар. Мабуть, через це. Я чомусь була впевнена, що рано чи пізно це станеться. І я не могла повірити, коли намалювала книжку для них. Вона мені досі подобається.

А що це за книжка?

Галина Малик: “Надзвичайні пригоди Алі в країні Недоладії”. Вона до цього виходила друком в іншому видавництві. Моя книжка була чорно-білою з кольоровою обкладинкою. Але обкладинку малювала не я. Скажу чесно: в мене не вийшло. Її намалювала відома ілюстраторка Катерина Штанко, а я вже зробила всередині чорно-білі ілюстрації. Коли заходиш до “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Ги”, світ наче перевертається, як у казці. 

Але так виходить, що зараз найбільше ти співпрацюєш з “Видавництвом Старого Лева”

Так. В них просто більше різностильових книжок. Там трошки прогресивніший погляд на стилістику, можна так сказати. У Малковича більш виважений, класичний підхід. А “Старий Лев” любить експериментувати і їм це вдається. Зараз я ще працюю з харківським видавництвом “Крокус”, вони теж люблять експериментувати.

У травні в тебе вийшла книжка “Creature” в англійському видавництві. А кілька років тому це ж було твоєю мрією – міжнародне видання! Як тобі це вдалося? Тебе самостійно знайшли?

Так, я сама для цього нічого не робила, вони самі. Я тоді була вагітна і так розпланувала собі роботу до декрету, щоб більше не брати замовлень. І мені написали: “Хочеш пройти тестове завдання?!”. Я подумала: ну, якщо пройду, то далі буду розбиратися. Важкості додавало те, що все англійською мовою – від переписки до самої книжки. Текст в ній дуже складний в тому сенсі, що читаючи, ти не розумієш, що мова йде про кота. Тобто треба було створити такі ілюстрації, які будуть підтримувати цей текст і працювати разом з ним, але не буквально. Але там класні арт-директор, і дизайнер, і редакторка, яка мені й написала. І ми всією командою це зробили. Кілька разів переробляли книжку, не могли знайти якусь головну ідею. Але я їм запропонувала варіант. Я була така втомлена тоді, дитина кричить, собаки вивалялись в лайні, жарко, суцільний хаос! І я намалювала те, що уявила собі. Але були застереження: якщо я їм відправлю отаке щось божевільне, що вони про мене подумають?! Відправила дещо нудне, вони сказали: “Ну, добре, але це не те”. А коли відправила чокнуте, мені відповіли: “Клас, це саме те, що нам потрібно! А тепер зроби так всю книжку!”. 

А коли саме в тебе з’явилась зацікавленість ілюстрацією? Особливо дитячою.

Коли я сиділа на роботі і розуміла, що просто втрачаю час, просиджую штанці. Ну, я сумлінно роблю свою роботу, але не відчуваю власну роль під сонцем. Просто займаю чиєсь місце, а комусь потрібна ця робота. А моє місце деінде. Тому я почала ходити на вечірні курси Миколи Гроха в Будинок художника. Там збирались такі самі, як я, дорослі люди, які приходили кайфонути після роботи. І я думала: ну, так не може бути, що всі люди на землі страждають на роботі, а після неї йдуть малювати і відводять душу. Хтось же заробляє малюванням. І це не лише художники, які сидять на Андріївському узвозі. Я почала думати, який напрям це може бути. 

А чому саме дитяча ілюстрація?

Ну, бо іншої нема. Є журнальна.

Але ж “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” видає дорослі книжки – з ілюстраціями, наприклад, Шекспіра

Насправді, мені завжди хотілось намалювати, як під столом сидить дитина, а за столом – дорослі, свято. Дитині з ними нудно і вона собі під столом сидить і уявляє якихось домовичків, яких інші не бачать. Я подумала, що можна щось таке малювати, тобто для цього підходить мій рівень фантазії. Плюс – де ілюстрація найбільш вживана? В дитячих книжках. Тобто в мене склався пазл.

Позаминулого року в тебе вийшла твоя перша книжка, пікчер бук “Історія, яку розповіла Жука”. Ця історія пов’язана з твоїми домашніми тваринами чи це просто збірний образ?

Часто на дитячих майстер-класах я кажу, що це про моїх собак, тому що дітям так простіше сприйняти. Але можна сказати, що це й збірний образ безпритульних собак, які вештаються вулицями. Свою другу собаку я знайшла не на заправці, як у книжці, а біля магазину. Майже те саме.

Яка тварина в тебе з’явилася першою?

Мені було років 8 і тато купив ротвейлера. А до того ми жили всією сім’єю і в моєї тітки був ердельтер’єр. Він був дуже смішним, сам їздив на трамваї в парк Вічної Слави чи Маріїнський гуляти. І вертався сам, іноді теж на трамваї. Ну як тут не стати дитячим ілюстратором!

А як все почалося з безпритульними?

Почалося з того, що я й гадки не мала наскільки це велика соціальна проблема. У нас завжди були породисті собаки. У мами була одна подруга, яка постійно підбирала котів і собак. І мені це так подобалося! Я думала: ну коли вже я буду йти по вулиці, йтиме дощ, а на викинутому дивані буде сидіти маленьке кошенятко і я його підберу, врятую його!? Ходжу, ходжу і нікого нема!  І йдеш і купуєш котика. А звідки у людей беруться безпородні тварини? Де їх знайти? Історії, які траплялися, були більше схожі на казкові. Мамина подружка знайшла дорослого бультер’єра, який прожив із ними до самої смерті. І мені теж хотілося таку історію. Багато людей просто йдуть і купують, це нормально, але мені хотілось іншого. 

З цією темою я познайомилася у Фейсбуці. Я завжди сварюся на нього, що він лише забирає час, але в цьому випадку він допоміг. Я малювала для “Котоярмарку” [“Хочукота”]. Шкода котиків, вони хворіють, збила машина тощо. Але коли я дізналась про шкуродерів, у мене мозок наче перевернувся. Я раніше не знала про це, думала, що це якісь злі чуваки з мультиків-страшилок. Але виявилось, що є люди, які не просто не люблять тварин, а які спеціально знущаються над ними. І мова не лише про безпритульних. У нас захист прав тварин лише зароджується, завдяки “UAnimals” та іншим організаціям, волонтерам, Фейсбуку. Бо раніше цим займалися окремі бабусі, тіточки. Про таких думали, що їм нема чим зайнятись, замість того, щоб знайти чоловіка, дітей завести, і тоді їх попустить і вони перестануть цим займатись. Але це так не працює. У мене була психологічна травма через один конкретний випадок: діти вбили собаку. Діти вбили собаку! В моїй картині світу діти навпаки люблять тварин. А тут таке. І їм нічого за це не було, бо це ж діти, вони ж так бавляться. Тим паче в нас поліція не реагує, якщо немає грошової складової. Я розуміла, що підібрати всіх тварин я не можу. Займатися активно волонтерством, якщо, наприклад, десь там відрізали собаці лапу, поїхати будь-куди, забрати її лікувати, в мене просто не вистачить на це психічних сил. Я так не можу. І я подумала: що ж тоді я можу зробити? О, малювати! Почала продумувати як я можу бути корисною, робити свою справу і не брати на себе більше, ніж можу. Тому я вирішила зробити таку книжку. А перша моя підібрана тварина – це кішка. Я до котів раніше ставился без особливого захвату: дряпаються, шкодять на подушки. А ця кицька йде, шкутильгає і в очі мені дивиться. От знала, як потрапити додому! Ніхто не був в захваті від цього, але ця киця досі живе з батьками. Їй вже 10 років і вона найулюбленіша! Всі інші тварини були вже після неї.

А зараз у тебе четверо?

Так, але в мене ще є чорна кішка, я купила її в інтернеті за 100 гривень. У неї кривий хвостик, коротенький. Ніхто не хотів її забирати, вона була останнім кошенятком. І я подумала: кривий хвостик? Те, що треба, забираю! В неї прекрасний характер. 

Це до того, що для мене зовнішність тварин взагалі не грає ролі. Коли мої собаки помруть, я візьму собі з притулка неінстраграмну собаку. Буде без лапи, буде без ока, буде сіра, найстрашніша – беру! До речі, в англійській книжці – це ж моя кішка Софійка. У видавництві сказали написати присвяту –  і мені, і авторці. Думаю: ну, зараз я вам покажу! І присвятила книжку всім бабусям і дідусям, і всім безпритульним тваринам, які безперечно заслуговують на домівки і люблячі родини. Тому що мені хочеться про це говорити на кожному кроці. 

Ще мені хочеться зруйнувати стереотип з приводу притулків. У нас люди дуже себе бережуть, вони не можуть дивитись на котів і собак в притулку. Але якщо ти цього не бачиш, це не означає, що цього немає і проблема зникне сама собою. А зникне вона тоді, коли люди перестануть боятися і почнуть їздити. Безпритульні тварини – це частина нашого життя, це наслідок нашої безвідповідальності, безвідповідальності влади, це наше спільне горе, можна так сказати. Ми з друзями якось їздили в приватний притулок і моя подруга ледь не розридалася, хоча там насправді дуже добре доглядають за тваринами. Вони всі виглядають щасливими, тобто немає когось сумного. Їх всіх вигулюють в полі. Співробітники цього притулку постійно запрошують до себе погуляти із собаками, адже вони дуже соціальні тварини, їм потрібне спілкування. Ми приїхали, привезли різних смаколиків, погуляли. І коли їхали назад, мені було так приємно! Не тому, що які ми молодці. Ні, а тому, що у цих собак все добре, вони вже у безпеці, за ними доглядають, їх постять в інстаграмі і в них є шанси знайти хазяїв. І це не сумно, це навпаки мотивує. Тобто не обов’язково людині їхати в притулок, страждати, просто роби те, що ти можеш. Можеш поїхати, погуляти із собаками – їдь. Можеш взяти кураторство над песиком з притулку – бери, приїжджай до нього коли можеш. Це дуже добре! Знаєш якийсь притулок, якщо в нього є інстаграм – підписуєшся, коментуєш, лайкаєш, репостиш, це все працює. Можна багато чого робити для допомоги безпритульним тваринам, не страждаючи. 

А як у тебе з’явилася Жука?

Ми взяли її не у волонтерів, а у подружньої пари. В них був свій пес, а Жуку вони підгодовували. Вона сиділа сама на морозі, сумна, вагітна й вони її підібрали, почали шукати їй хазяїв. Ось вже три роки як вона живе в мене. Їй вже 6 років приблизно.

Ще цього року в тебе вийшла книжка “Муся та Бабуся”. В ній такі милі ілюстрації! В тебе тварини всюди, в усіх книжках

Мені дуже лестить, коли з’являється текст про тварин і кличуть  ілюструвати саме мене. Це ніби вже мій профіль. А ілюструвати Галину Кирпу – це суперкайф! Вона надзвичайна! І вона теж жаліє безпритульних тварин. І коли з’явилася “Муся та Бабуся”, вона покликала саме мене. Я десь рік не могла оговтатись, вона для мене наче Андерсон! Ми зустрілися з пані Галиною, вона дала мені друкований текст, щоб я прочитала і сказала, чи згодна ілюструвати його. Я його взяла і подумала: “Боже, звісно я згодна, навіть не читаючи!”. Я приїхала додому, одразу ж прочитала і так ридала в кінці! Просто вона така душевна! Мені важко ілюструвати казки, де хтось літає, бо я більше люблю книжки про життя. Хоча, в “Жуці” в мене дівчинка літає на ліжку, але то своє. Своє трошки легше малювати.

Що в тебе змінилося з початком пандемії?

Так співпало, що в мене на початку пандемії народилася дитина. Через це я не розумію, що саме змінилось. В мене стало менше часу. Думаю, якби Ніна народилася пізніше, я б стільки встигла намалювати за пандемію! Тому що це ж ідеальний час: все зупинилось, нічого не працює, машини не їздять, малюй скільки хочеш! І ще я більше пішла в діджитал ілюстрації.

Як часто ти працюєш з дітьми, проводиш майстер-класи?

Нечасто. Це почалось після того, як вийшла “Жука”. І ми разом із Соломе Енгибарян зі “Старого Лева” придумували розважальні заходи для дітей та промоції книжок від видавництва. Було всього 6 чи 7 майстер-класів. Спочатку мені було страшно з дітьми.

Чому?

Щоб не сказати щось не те, не образити. Коли малий, щось може сильно засісти в голові. Тому я переживала, щоб все правильно говорити. Ще складно, бо хтось може сказати: “А я не хочу малювати сумну собаку!”. І що ти йому скажеш? Але всі такі смішні й різні. Кожного разу дивуюсь як по восьмирічній дитині видно, якою вона буде.

Чи вплинуло народження дитини на твою роботу?

Щоб розвиватися в цій професії, треба мати таку розкіш як час та простір для експериментів. Звісно, можна малювати всі книжки однаковими. Коли я малюю нову книжку, кожного разу намагаюсь спробувати щось нове, чогось навчитись. Іноді це нове не дуже виходить і тоді треба його переробити. Брак часу не дає можливості експериментувати і, як наслідок, розвиватись. Хоча в нас є няня, але все одно ти вже сам собі не належиш. Це раніше можна було встати і піти в трусах і футболці за стіл й малювати, а через 4 години встати: “Фух, класно вийшло!”. Це не для книжки, для себе, воно нікуди не піде, але десь в підсвідомості відкладається і потім ти використовуєш якісь елементи з цього. Зараз цього немає, але сподіваюсь, що колись прийде і час знайдеться.

Розмовляла Анастасія Сокирко

Показати коментарі 💬Закрити коментарі

Залишити коментар