«Досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки, що склались історично і передаються з покоління в покоління». Це визначення слова «традиція» у тлумачному словнику. Сухе, формальне, беземоційне, енциклопедичне, яке і має бути. Воно не повинно викликати дисонансу, не спровокує внутрішнього конфлікту. І тим більше воно не має відповідати на питання: навіщо. Навіщо зберігати традицію? Чи є для неї місце в сучасному світі? Чи це поняття взагалі актуальне сьогодні? 

Музей Івана Гончара спільно з MIR&CO PRODUCTION, за підтримки Українського культурного фонду, спробували дати відповідь на ці та інші «спільнокореневі» питання у проекті «Жива традиція», який має на меті продемонструвати та популяризувати теми актуальності української культури, заохотити аудиторію до пошуку культурного продукту в українських музеях, підкреслити унікальність кожного окремого регіону та об’єднати різні етнічні та культурні спільноти навколо історії та культурного надбання України.

У рамках проекту зокрема було створено документальний фільм та ряд театралізованих сторіз, у яких оживають і переміщуються у часі герої старовинних фото, які можна переглянути у Інстаграмі Музею Івана Гончара

Редакція Cedra спільно з MIR&CO PRODUCTION зібрала відверті думки людей, для яких традиція не може бути визначенням зі словника, людей, які працюють з нею щоденно, про її значення та місце у сучасному світі і про те, як кожен з нас може долучитись до місії збереження традиції. 

Про традицію і Музей

Петро Гончар, художник, генеральний директор Музею Івана Гончара

«Іван Макарович говорив, що музей – це не самоціль. Це засіб для впливу на суспільні, культурні процеси в Україні. На те, щоб українець став українцем. Так сталось, що до сьогоднішнього дня ця тема лишилась і мабуть ще більш загострилась. Оскільки методи боротьби з українством набули надзвичайно непередбачених форм.  

Іван Макарович звернув увагу українців на традиційну культуру як основоположну. Це невичерпне джерело ідентифікації, безмежне в часі. Це культура, яка збудована на любові. Тож основне завдання нашого музею – це інтеграція нашої спадщини в сучасний культурний простір, в сучасне суспільство. Зараз все відбувається з орієнтацією на традиційну культуру. Вона в одязі, в фільмах, у музиці. Люди нарешті звернули на це увагу. Проте, аби ми вижили, аби наші традиції вижили – їх треба тримати в особливому стані. 

Як це зробити? Згадати своїх предків, не забути мову, знайти якийсь предмет, який з’єднує вас з родом вашим, вивчити історію України, сходити в музей. Можна і в музей Гончара зайти! Та насамперед створити коло друзів, яке в цьому працює, яке орієнтується на збереження традиційної культури. Бо наша спадщина – це ми. Народне мистецтво – це колективне мистецтво. Традиція – це спільне відношення до природи, один до одного. Традиція – там, де любов». 

Про традицію і моду

Тетяна Соловей, головна редакторка «Бюро Україна», експертка з моди

«Традиційний костюм у нас завжди був пов’язаний із формою політичного висловлювання або такого тихого протесту. Михайло Драгоманов носив вишиту сорочку, Іван Франко, Леся Українка, Олена Пчілка, і все це були висловлювання, які певним чином комунікували їх політичну позицію, яка була окреслена досить чітко – ми за українську культуру і попри всі обставини ми будемо її відстоювати. Проте вони комбінували традиційний одяг з європейським, що означало: Україні є місце у сучасному світі. Україні з її широченною багатошаровою традиційною культурою можна знайти актуалізацію у будь-якій сучасності

Тож ми маємо (в гарному сенсі) продавати цю культуру, дуже дорогоцінну, як вишукані прикраси. Якщо це вишивка – це високе шиття, якщо це якась традиція або наїв – то це не примітивне у негативному сенсі. 

Навіщо нам зберігати традицію? Тому що вивчати досвід минулого, традиційну культуру – це дуже корисна річ. Це дає розуміння того, як жили люди у той час, як вони думали. Навіть на матеріальному рівні допомагає зрозуміти, як був влаштований побут. Де вони що вирощували, які тканини вони носили. Ми можемо навіть чомусь навчитись в плані ергономіки та розуміння фактур. Раніше розумілись на тому, як одяг має бути комфортним. І саме тому дуже популярними були коноплі та льон, які володіють унікальними ергономічними та бактерицидними властивостями. А якщо піти далі і простежити звідки видобувались певні пігменти, наприклад, кошеніль, яким фарбували колись давно у червоний колір нитки або тканини? Ця міграція виробництв показує зв’язки України з іншими кранами, певні відносини, мрії та плани – як люди бачили своє яскраве майбутнє…»

Про традицію і мистецтво 

Володимир Рак, художник реставратор 

«Традиція – це завжди деформації, це завжди щось нове. Це дуже несподівано для сучасного розуміння, тому що зараз ми комплексуємо, що нібито ми неспроможні до такої геніальності, як це робили наші діди. Але традиція має не тільки естетичну функцію, вона має значення для людини, як формування власного я і формування особистості. Народна естетика – це розуміння не тільки краси, це не тільки зв’язок з минулим поколінням. Це обов’язково актуалізація внутрішніх сил людини, зв’язок з підсвідомістю.  

Народна культура задає дуже високу планку для будь-якого художника. Він повинен дорости до цього. Всі хочуть сьогодні займатись самовираженням, а самовираження відбувається на основі ідей, на основі досвіду минулих поколінь. Це нерозумно – знову велосипед придумувати. 

Народна культура – вона про вміння прочитати ці коди, зміст, символіку. Ми сьогодні просто дивимся на твори мистецтва, а їх ще треба і бачити, їх ще треба і читати. Але щоб прочитати – треба знати абетку. Естетика народної культури на перше місце висуває гармонію і радість. Звичайно, ці роботи непросто зрозуміти. Нам треба порівнювати з чимось, треба більше дивитись народних картин, дивитись обов’язково авангард. Бойчук, Пікассо, німецькі експресіоністи використовували народну естетику. Найцікавіші художники 20-того сторіччя вибирали ідеї народної естетики, де не втрачалась безпосередність і природа людини».

Про традицію і технології

Наташа Каменська та Марія Гаврилюк, співзасновниці «Гуня Проджект»

Наташа: «У нашому проекті ми хотіли говорити про відродження якихось речей, їхній апгрейд та імплементування в сучасне життя. Наприклад, у своїх виробах ми дуже багато використовуємо зображення з традиційних ікон. Але ми не говоримо, що це тарілка, на яку треба молитись. Ми говоримо про дизайн: дивіться, який класний український наїв, дивіться, які взагалі класні в нас були техніки або малювання, або виробів з кераміки. 

Дуже легко керувати людьми, які не мають коріння. Інструкцією для кожного може бути просто цікавитися. Цікавитись своїм родом, своєю історією. Існує така думка, що зараз супербум самоідентифікації, відшукування себе як українця, як людини, що зараз почався етап закоханості в українізацію, та що вся ця інтеграція традиційних народних штук в сучасність має і негативну сторону. Що нав’язуються патріархальні сімейні уклади, що ми намагаємось певні застарілі норми припасувати до сучасності. Проте мені здається, що українське суспільство вже не здатне перейняти якихось ортодоксальних традицій».

Марія: «Я не можу погодитися, що всі сучасні техніки виробництва кращі і легші за традиційні. Бувають результати, до яких ти можеш прийти виключно ручною працею. Наприклад, я впевнена, що будь-яка людина зможе відрізнити ручну вишивку від машинної. Машина не може, навіть найсучасніша, добитися тієї філігранності, акуратності майстра, який працює над цим роками.

Тільки збираючи свою історію, ми можемо зрозуміти, хто ми є насправді, і як все це розвивалось. Це такий великий-великий пазл. Не збирати історію – це просто якийсь нонсенс. Покажіть мені націю, яка б не колекціонувала своє минуле! Коли ти знаєш своє минуле, ти можеш простіше планувати своє майбутнє. Для мене вивчення своє історії це однозначно рух вперед.  Є якісь причинно-наслідкові зв’язки всього, що відбувається з тобою. Як люди робили всі ці неймовірні вироби мистецтва у себе вдома, наприклад, під час голодомору: не було що їсти, а вони малювали картини!

От, наприклад, технологія гутного скла. Вона існувала в Україні з 17-го сторіччя, і насправді на той час була дуже розповсюдженою, це були цілі родині склярів. Сьогодні в Україні, з того що я знаю, є лише три діючих печі і дуже мало майстрів, ця технологія занепадає, оскільки її повністю в час Радянського союзу знищила індустріалізація. А фактично вона повністю повторює муранське скло! Я впевнена, що ви знаєте острів Мурано в Італії, і всі як скажені везуть звідти сувеніри, вважають, що це скарб країни. А у нас насправді існує та сама технологія, суперталановиті майстри, але ніхто про це не знає, тому що все було загублено. Ми потрошечку намагаємось все це відроджувати і віримо, що все попереду».

Своїми думками про традицію поділились Петро Гончар, Тетяна Соловей, Володимир Рак, Наташа Каменська та Марія Гаврилюк. 

Показати коментарі 💬Закрити коментарі

Залишити коментар