Головний спойлер: це не мюзикл.

Як часто шахтарі стають головними героями? Не письменники, журналісти, лікарі, вчителі, президенти чи працівники рекламних агентств. Та навіть у фільмах для дорослих шахтарі зазвичай не фігурують (якщо ви знаєте такі, повідомте редакцію!). Тож не дивно, що цілий мюзикл, де головними героями є представники цієї неймовірної професії не обійшов увагу редакції Cedra.

Синопсис

1989 (але недовго). Шахтар Олексій із маленьким сином та дружиною починають нове життя біля нової шахти, після трагедії, що сталась із кращим другом Олексія Русланом (він загинув у аварії у шахті, через недбальство керівництва). Начальство нової шахти не надто відрізняється від старого – і женеться за наживою, незважаючи на ризик для працівників. Олексія це обурює, та перш ніж він встигає щось зробити, стається неймовірна пригода: він опиняється у минулому (у тілі іншого шахтаря). У минулому все так само, як у теперішньому, тільки гірше. Олексій дізнається, що саме допомогло йому «перейти», і продовжує стрибати з часу в час, намагаючись покращити життя шахтарів у різних десятиліттях Радянського Союзу. Крім комуністичного ладу, пихатого начальства, та пасивних співробітників палки в колеса прогресу вставляє ще й злий радянський варіант Доктора Хто – чекіст, який так само подорожує у часі, та наміри має не такі благородні як Олексій. 

Причетні

Український режисер Павло Юров та його британська колега Вікі Торнтон вже кілька років працюють разом над проектом «Дім шахтарства», покликаним привернути увагу до життя донбаських шахтарів та їхніх родин, у рамках якого, зокрема, планується створення мюзиклу (один є!) і кінофільму (в очікуванні). Допомогти реалізувати ідею взялися Дикий театр, ГО «Точка дотику», УКФ та ЄС за програмою House of Europe. 

Жоден мюзикл не обійдеться без композитора, і звісно ж «Антрацит» не став виключенням. Для роботи над музичною частиною була запрошена Маргарита Кулічова, яка написала саундтрек зокрема для улюбленого багатьма документального фільму Надії Парфан «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» (який, між іншим, входить до 100 найкращих українських фільмів від Національного центру Довженка та спілки кінокритиків, з яким можна познайомитись тут) . Костюми від Кейт Лейн викликали флеш-беки чорно-білих фото з сімейних альбомів, а хореографії від Олексія Буська було рівно стільки, аби не забувати, що на сцені мюзикл.

Що в імені тобі моєму?

Хоча й не відволікатись на неймовірну схожість Микити Скрипки на діючого президента було надзвичайно складно, слід відзначити, що кастинг проводили явно не дарма (Дикий театр поділився деякими яскравими моментами кастингу у відео на своїй офіційній сторінці). Виконавцеві головної ролі Олексієві Доричевському віриш з перших хвилин – розгублений, все ще невпевнений, але вже незгодний, і одразу якийсь приречений. Ігор Аронов (переважно директор(и) шахт), Наталя Кобізька (переважно дружина героя), Настя Метальникова (комсоморг) і Микита Скрипка (звісно ж!) – ніби й справді стрибали в минуле. Натомість персонажа Євгена Черникова у ролі злого Доктора, попри явний хист актора до виконання ролей антагоністів і те, що йому неймовірно личить шкіряний піджак, було забагато. «Архіворог» перетягував на себе увагу і зміщував акцент з конфлікту героя і системи на конфлікт героя і антагоніста. 

Це треба бачити

Популярне візуальне рішення, де реальність на сцені доповнюється попередньо знятими відео, можна легко зіпсувати. Натомість творці «Антрациту» використали найкращі функції цього прийому, завдяки чому у героїв з’явився бекграунд, сцена розширилась мінімум на кілька гектарів і кілька десятиліть, ну а у тих глядачів, найсхіднішою точкою для яких був лівий берег Києва, з’явилась можливість побувати на донбаських териконах. Так само вдало було використано простір сцени – квартира у протилежному від «кабінету начальства» куточку зали чітко відділила внутрішні переживання та «таємне життя» героїв. Оператор, який постійно перебував на сцені, хоча й дещо відволікав, проте доповнення у вигляді кадрів «з гущі подій» виправдовують це рішення (особливо у відеозаписі вистави, яка виглядає як повноцінний фільм). 

Деталі

В них диявол. На перший погляд вдалим і логічним, проте підступним прийомом виявились портрети генсеків на стіні кабінету та зміна дат. Обидва ходи мали бути маркерами часу для глядача, які б допомогли зекономити час на пояснення сюжетних поворотів. Проте акторам та технічній команді явно не вистачало рук, а герої стрибали у часі надто багато разів,  – дати плутались, генсеки не змінювались, і врешті незалежність проголошувалась у 1998 на фоні портрету Сталіна.  

Аби наблизити примхливого глядача до шахтарських реалій мова героїв була рясно здобрена інвективами. Їхня присутність загалом, звісно, виправдана, проте і 10% було б достатньо. От чого було недостатньо, так це суржику. Та й навіть мати вимовлялись акторами чистенько, мов розминки для дикторів. 

Натомість сцена у душі виконала роль наближення до реалій ідеально. Із замиранням героїв наприкінці в дусі давньогрецьких мислителів (або сцени програшу команди Теда Лассо у другому сезоні). Показали все, але світло, емоційний фон і зміст сцени максимально виправдовують рішення.  

Спойлер, з якого все починалось

Слово на літеру «м», яке могло відлякати багатьох. Так, на афіші написано «мюзикл». Проте, якщо ви уявляєте мюзикл на кшталт «Кішок», «Привида опери» чи «Нотр-дам де Парі»  – розуявляйте назад. Перелічені хіти мали на меті увіковічити музичні партії, що їм успішно вдалося. Творці «Антрациту» навряд ставили це на меті, адже на головні ролі взяли акторів, а не співаків. До того ж, вокальні партії мюзиклів завжди розповідають історію, а прозові діалоги часто супроводжуються музичними зв’язками, завдяки чому складається враження цілісного музичного твору, у «Антрациті» ж музичні партії були скоріше зайвими шматочками пазлу. Хоча, придивімося до афіші уважно: перед словом мюзикл справедливо стоїть слово вистава. 

В результаті 

Влучна назва, неординарна і актуальна тема, сучасні візуальні рішення і відповідність акторів роблять «Антрацит. День стійкості» гідним контентом. Проте, після двох з половиною годин перегляду складається враження, ніби команді не вистачило часу. Часу, аби скоротити. Перший акт вже виглядав як завершена історія – представлені всі дійові особи, наявний вічний конфлікт людини і системи, тональність гри дає глядачеві зрозуміти, що добром (принаймні для головного героя) це не скінчиться. Але творці захотіли сказати і показати забагато. І виставу, і фільм, і мюзикл; боротьбу героя і з системою, і з суспільством, і з архіворогом; фантастику і соціальну драму. І хоча не все вдалося, та 23 жовтня був лише перший показ, який дає команді можливість та час проаналізувати, що можна вдосконалити до 28 листопада. Саме тоді ви можете прийти і оцінити проект самостійно. 

Тим більше, що мюзикл відбувся з дотримання карантинних вимог! На вході у глядачів перевіряли сертифікати вакцинації (або наявність ПЛР-тестів). Можете, звісно, подивитись і запис, але емоції краще отримувати наживо. 

ПОПЕРЕДЖЕННЯ: 16+ (лайка, оголеність, сцени насилля, Сталін)

https://www.facebook.com/wildtheatre.ua/videos/587012415983396/

Про квитки детальніше на сайті: https://wild-t.com.ua/afisha/antratsyt/

Показати коментарі 💬Закрити коментарі

Залишити коментар