Є така думка, що як і з багатьма іншими історіями про монстрів, про Дракулу цікавіше говорити, ніж його читати. Та не обов’язково любити вампірів, щоб розуміти: «Дракула» – важлива книга. Її автор взяв похмуру народну оповідку і вивів її на вершину поп-культурної слави, використавши міфологічне створіння аби визначити страхи покоління. Буквально кожен кровосісь у літературі та поп-культурі завдячує своїм життям або нежиттям «Дракулі» Брема Стокера.

Синопсис

Джонатан Харкер, молодий адвокат з Лондона, вирушає до Трансильванії («один з найбільш диких та найменш відомих куточків Європи»), що у східній Румунії, щоб допомогти багатому дворянину, графу Дракулі, який планує емігрувати, придбати маєток в столиці Британської імперії. Ще до приїзду у замок графа Харкер починає помічати незвичні речі та містичні знаки, а потім і підозрілу поведінку самого хазяїна, а особливо його небажання відпускати Джонатана. Харкер розуміє, що Дракула утримує його в живих, лише аби завершити операцію з нерухомістю. Йому вдається втекти, та він захворіває на запалення мозку і надовго лишається лікуватись у монастирі. 

Тим часом, у Англії, наречена Харкера, Міна, проводить час зі своєю найкращою подругою Люсі в приморському містечку Вітбі. Люсі отримує три пропозиції про одруження в один день від трьох друзів: лікаря Джона Сьюарда, який керує психіатричною лікарнею, американця Квінсі Морріса та Артура Холмвуда, сина лорда Годалмінга. Вона приймає пропозицію останнього, залишаючись друзями з іншими двома.

Дракула прибуває до Англії на кораблі, вбиваючи один за одним весь екіпаж. У місті відбуваються дивні речі, а Люсі різко захворіває. Лікар Сьюард просить свого друга та наставника Ван Хелсінга їй допомогти. Міна отримує звістку про Джонатана і їде його забирати. Вони одружуються у монастирі, де він одужує від хвороби, і повертаються до Англії. Тим часом матір Люсі помирає, а невдовзі і сама Люсі – навіть після багаторазового переливання крові її не вдається врятувати. Люсі перетворюється на вампірку і троє друзів разом з Ван Хелсінгом вбивають її. 

Харкер, Ван Хелсінг, лікар Сьюард, Міна, Морріс і Холмвуд клянуться позбутися Дракули раз і назавжди. Пацієнт лікарні Сьюарда, Ренфілд, що має звичку їсти комах, павуків і птахів, каже, що Дракула незабаром прийде. Він попереджає Міну про небезпеку, і Дракула вбиває його, а потім п’є кров Міни, аби помститись. Починається переслідування і Дракула тікає назад до Трансильванії, де його таки наздоганяють і вбивають. Міна врятована, і всі живуть щасливо. За винятком Квінсі Морріса, який отримав ножове поранення під час фінального бою, і помер на місці.

«Чим далі на схід – тим менш точний рух потягів»

«У минулих століть була і є сила, яку проста сучасність не може перемогти»

«Жахливо бачити людину, яка сказала тобі прямо і чесно, що любить тебе – і йде від тебе з розбитим серцем, і знати: що б вона в цю хвилину не говорила, вона йде назавжди з твого життя»

«Знання надійніші за пам’ять і нам не варто покладатись на те, що слабше»

«Жоден чоловік не знає, поки не відчує на власному досвіді, що це за відчуття, коли його кров перелита у вени жінки, яку він кохає»

 «У нього були крижані червоні очі»

«З неї вийшов прекрасний труп, сер. Просто задоволення нею займатись! Не буде перебільшенням сказати, сер, вона робить честь нашому закладу»

«Віра – це те, що дає нам можливість прийняти те, що ми вважаємо неймовірним»

Причини читати

Культовість. Демонічні фігури, такі як вампіри, у різний час уособлювали актуальні страхи людства. Якщо в 2000х – це корупція, непотизм, невідомі хвороби та теорії змови, то у 1897 – глобалізація, імперіалістичні замашки англійців, і водночас занепад імперії,  ризики сексуальної активності та зростання присутності технологій в житті людини (телеграфи, автомобілі, друкарські машинки, фонографи тощо). Одразу після виходу «Дракула» став доволі популярним та був добре прийнятим публікою, але до бестселеру йому було ще далеко.  Лише ближче до кінця 20-го століття стало зрозуміло, який вплив він має на поп-культуру. 

Говорячи про поп-культуру – «Дракула» всюди. Варто лише придивитись. Дракула – сьогодні майже синонім вампіра. Але коли роман вийшов – ні в кого не було жодних асоціацій. Так само як в Джонатана Харкера на початку роману, який просто їхав допомагати дворянину, а це ім’я для нього нічого не віщувало. Стокер взяв слово «Дракула» з книги про Трансильванію у бібліотеці міста Вітбі, це було прізвисько Влада третього Басараба (Цепеша), місцевого вельможі з ненайкращою репутацією: власне, «Цепеш» – це теж прізвисько, яке означає «той, хто сажає на палю» – адже саме так він любив (за чутками) розправлятись зі своїми політичними опонентами та дисидентами (і то, швидше за все, таке прізвисько він отримав внаслідок турецької антипропаганди і вже після смерті). Через кострубатий переклад Стокер вважав, що «Дракула» означає демон або диявол. Натомість, це було типове прізвисько для лицарів у середньовічній Румунії, і перекладалось як «син дракона». Річ у тім, що батько Влада був членом ордену Дракона (майже лицар круглого столу), і називався Влад другий Дракул, а його син взяв ім’я на честь батька. Між іншим, Стокер не планував назвати роман іменем героя. Перший рукопис називався «The Undead» – немертвий. Змінив він назву на відому нам буквально в останню хвилину перед друком. 

Історія написання. Влітку 1890-го 45-річний Брем Стокер зайшов у бібліотеку містечка Вітбі, що у північному Йоркширі, і запросив специфічне видання – «Відомості про князівства Валахії і Молдови» Вільяма Вілкінсона. Не найпопулярніша книга у користувачів бібліотеки Вітбі, більш того, бібліотекар навіть не знав, що така в них взагалі є. Рідкісне видання можна було читати лише під наглядом спостерігача, проте Стокер відкрив книгу на конкретних сторінках, зробив кілька поміток у щоденнику і повернув її бібліотекареві. Далі він зупинився у Музеї Вітбі, де переглянув кілька карт залізниць, що сполучають різні країни Європи, і занотував координати та відстані. Після музею Брем вирушив до порту Вітбі, де поговорив з королівською прибережною вартою. Вони й розповіли йому таємничу історію про судно «Дмітрій», яке прибило до берега кілька років до того, з ледь живими членами екіпажу. Корабель з Варни віз загадковий вантаж – ящики землі. Працівники порту божились, що бачили чорного собаку (місцева йоркширська легенда про Баргеста, духа-передвісника нещасть), який вистрибнув на берег з корабля і зник десь біля кладовища церкви святої Марії.  

Церкві святої Марії у містечку Вітбі

Річ у тім, що чотири місяці до того, друг Стокера Армініус Вамбері (угорський поліглот та працівник британської розвідки, а також найімовірніший прообраз Абрахама ван Хелсінга) розповів йому про книгу, про бібліотеку Вітбі, легенду про жорстокість одного валаського боярина та містичну історію про корабель. Коли Брем передав рукопис у видавництво, він представив його як нон-фікшн. Нібито більшість зі згаданих ним людей та подій були реальними, зокрема, що Міна, Джонатан та Сьюард – його реальні друзі. Він не хотів, аби «Дракула» сприймався як художній роман, а скоріше як попередження про реальне зло. Видавець, Отто Кілман, відповів Стокеру одним словом – Ні. Він пояснив свою відмову тим, що Лондон досі відходить від кошмарних вбивств у Вайтчепелі (так, так, ви знаєте, про кого йдеться) – і так як вбивця досі на волі, публікація такої історії зараз може викликати масову паніку. Тож видавець висунув вимогу – прибрати перші 101 сторінку, і вилучити всі можливі перетини із реальністю. Також в оригінальній версії Дракула не помирав наприкінці, а засинав, в очікуванні свого часу. І справді, Стокер погодив всі зміни, і історія, яку ми знаємо зараз, починається зі 102 сторінки і Джонатана Харкера, який їде потягом до таємничого графа. Тобто те, що сьогодні ми сприймаємо за початок, колись було майже серединою роману. 

Технології і модернізація. Місце, в якому відбувається більшість подій роману – це Лондон лише за назвою. Це ультрамодний Лондон 1897-го року, центр цивілізації (принаймні, на погляд британця), де на похмурих вулицях вештаються монстри Стівенсона, інопланетяни Веллса та відбуваються вбивства в стилі Конана Дойла. Словом – це саме той Лондон, який уявляє більшість любителів класичної літератури до того, як власне там побувають. Стокер у цьому Лондоні – перший в черзі за новим айфоном. Роман починається зі скарги на запізнення потяга (нібито на той час це вже незвично), персонажі переміщуються з одного в інший кінець Європи, а всі згадки про технології кричать читачеві, що дія відбувається зараз (ну, тобто, зараз на 1897 рік). Його британські модернові герої контрастують з забобонністю Дракули та його оточення. Харкер описує свою подорож в Трансильванію, як подорож назад у часі. Дракула живе у старовинному замку, люди навколо традиційні і забобонні. Дракула вже історія, а Лондон – центр сучасної цивілізації. Захоплення Дракулою Лондону символізує, що історія досі переслідує і має вплив на наше теперішнє. До того ж, ці ж самі видатні технології не завжди працюють. Потяги затримуються, телеграми не приходять вчасно, переливання крові не допомагає. Технології не мають відповіді на всі питання, натомість Ван Хельсинг, Сьюард та інші мають поступитись вірою в науку і визнати, що вампіри існують. Врешті-решт, наприкінці лише примітивна зброя допомагає їм перемогти.

Інакшість. Те, що робить Дракулу страшним – його інакшість і… іноземне походження. На момент написання «Дракули» британська імперія почала розвалюватись. Німеччина та Штати набирали сили політично і економічно. Британці запереживали, що втратять статус наймогутнішої країни в світі. Критики вважають, що переїзд Дракули символізує страх британців перед біженцями зі східних колоній, які заповнять Британію і поступово її захоплять. Дракула говорить з акцентом і потребує юридичної допомоги, щоб владнати документи (як реальний іммігрант). Недарма «хороші хлопці» – це британці, американець та західноєвропеєць (голландець), покликані до боротьби зі «східною загрозою». Граф покидає Трансильванію, щоб іммігрувати в Британію, швидше за все для того, аби ходити по музеям, і харчуватись мільйонами у величезному мурашнику – Лондоні. «Література нашестя» або література, у якій монстри захоплюють Британію, була надзвичайно популярна на той час. Такі автори як Редьярд Кіплінг, ті самі Веллс та Дойл – всі писали сенсаційні пригодницькі історії про фантастичних створінь, або загрозливих монстрів з усього світу. 

Секс, наркотики, алкоголь. Пиття крові через прокусування шкіри іншої людини – доволі інтимний акт, тож не дивно, що у випадку «Дракули» критики часто розглядають це як алюзію на секс. Відповідно вбивство Люсі її нареченим репрезентує бажання чоловіків подавити жіночу сексуальність (найпривабливіша жінка у романі водночас і найнебезпечніша). Є також версія, що сцена, в якій Міна змушена пити кров Дракули, є своєрідною сценою зґвалтування. Адже дія відбувається на ліжку, вони обидва частково роздягнуті, а Дракула утримує її насильно і змушує мати з ним інтимний контакт проти її волі. До контрасту з цією версією, багато хто навпаки вбачає у сцені акт материнства – Стокер порівнює Міну з кошеням, яке пхають носом у молоко. Ну і ті самі елементи – ліжко, кров, Дракула притискає Міну до грудей – можуть символізувати, що сам Дракула взяв на себе роль матері для майбутніх вампірів. 

Вампіризм розглядають як аналог залежності. Залежність – взагалі була топ-темою кінця 19-го століття, адже саме тоді вона була ідентифікована як психічний стан. Пляшечка лаудануму – опіумної спиртової настоянки була обов’язковим предметом на туалетному столику кожної жінки, як універсальний заспокійливий, снодійний, лікувальний засіб-на-всі-випадки-життя (його шкоду почали визнавати в повній мірі лише на початку 20-го століття). Звідси питання: чи може кров бути такою самою залежністю для вампірів, чи все ж таки для них це необхідний складник існування? 

Щодо алкоголю: коли Харкер почав підозрювати Дракулу, він відзначив насамперед, що хазяїн замку ніколи не п’є (тут людство не далеко просунолось – відмова від алкоголю і в сучасному світі часто сприймається як відхилення від норми, а не навпаки). 

Гендер. Не можна не помітити, що у «Дракулі» аж надто багато монологів про ролі чоловіків і жінок. Все традиційно: чоловіки мають бути сильними, сміливими, рішучими, а жінки – чистими, милими, невинними. Але у сюжеті роману все не зовсім традиційно. Зокрема, Джонатан – пасивний, а Міна натомість динамічна і рішуча – ідеал пізньої вікторіанської жінки – розумна, вміла, хоче працювати, але лише у якості асистентки чоловіка.  

За різних обставин у тексті згадується «нова жінка» – концепт, що відсилає нас до руху суфражисток, кінця 19-го століття. «Нова жінка» – термін, для того аби описати прогресивну жінку, яка хоче незалежності від чоловіків. Жінку, яка їздить на велику, носить брюки, гуляє сама і їсть стільки, скільки хоче. Це не випадкова відсилка, а актуальна тенденція (адже Стокер активно гнався за модою), яка є ґрунтом для розмірковування про динаміку стосунків чоловіків і жінок. Хто має робити пропозицію? Скільки вони мають бачитись перед шлюбом? Незрозумілою лишається тільки позиція самого Стокера: чи він реально розмірковує над цим, чи знущається, адже через героїв він транслює однозначно традиціоналістські послання: Джонатан на початку збирається «взяти для Міни рецепт», Люсі задається питанням «чому чоловіки такі благородні? Жінки їх не варті», і навіть прогресивний лікар Сьюард в якийсь момент видає: «Ван Хелсінг сміявся і плакав одночасно, майже як жінка. Я намагався бути суворим з ним, як за обставин буваєш суворим з жінкою. Чоловіки і жінки відрізняються у проявах слабкості та витримки».

Добро і зло. Вампір у романі однозначно злий (до речі, на відміну від фільму), а команда «молодості нашей» у тогочасному розумінні – однозначно добрі. Єдиним не чорно-білим героєм є Ренфілд, але про нього далі. Читач  з самого початку знає, що добро переможе, та питання якою ціною. У світі Дракули пасивним бути не можна. Джонатана атакують вампірки, тому що він ігнорує пораду Дракули спати в своїй кімнаті. Міна атакована тільки коли вона лишається вдома, і не йде з іншими. Дракула тут саме не антигерой і не антагоніст, якому співчуваєш. Ні, Стокер виставляє його доволі однозначним. Взагалі, роман називається «Дракула», бо він об’єднуючий елемент, адже протагоністи мають мало спільного окрім бажання вбити Дракулу. Але те, що Дракула доволі мало з’являється як персонаж, доводить ставлення автора до нього, як до чогось другорядного – Дракула просто зло, загроза, яку благородні герої мають подолати (з таким успіхом це міг би бути будь-хто). Сюжет роману – архетипова історія про перемогу над монстром: стадія очікування – стадія сну – стадія фрустрації – стадія кошмару – захоплююча втеча від смерті і врешті смерть монстра. Те, що смерті Дракули приділено усього кілька речень – зайве цьому підтвердження. Натомість ми маємо набагато більше відомостей про останні слова Квінсі (адже цей роман – насамперед про стосунки між протагоністами). 

Жанр і стиль. «Дракула» – готичний роман, з типовими елементами – дамою в біді, блідим лицарем, таємничим антагоністом, замком і похмурими краєвидами. Це ще й індіана-джонсівський пригодницький роман, ну і фентезі, попри те, що епіграф стверджує, що книга –  нон-фікшн, тому що спойлер – вампірів насправді не існує. Деякі критики називають «Дракулу» раннім прикладом сайнс-фікшн, саме через захоплення Стокера модерновими технологіями. 

Письменницький стиль – без завертонів. Колекція листів, сторінок зі щоденників, мемуарів, телеграм, ця книга –  як тека документів, які можуть бути доказами в суді (а сам Стокер – лише редактор). Читати «Дракулу» – як дивитись документальну зйомку. Подібний стиль був притаманним вікторіанському роману – його популяризатором вважається, зокрема, Вілкі Коллінз («Місячний камінь» та «Жінка в білому»). Зараз таку подачу ми називаємо «всезнаючий оповідач», оповідачі у випадку «Дракули», адже Стокер явно вважав, що чим більше тим краще, для того, щоб історія виглядала реалістично. Ми самі інтерпретуємо події, які представлені нам у вигляді протоколів, свідчень очевидців. В нас багато точок зору, ми не прив’язані до одного героя, і таким чином, нібито незаангажовані і можемо оцінити цей «неймовірний випадок» з холодною головою.

Символізм. Кров, найочевидніший символ. Що вона означає для вампірів? Ренфілд – єдиний, хто пояснює це. Споживати кров – споживати чиїсь життєві сили. Ренфілд не дарма зачинений у психіатричній лікарні. Материнство. Єдина матір, яку ми бачимо в романі, це мати Люсі Вестерни (та погодьтесь, вона більше нагадує матір Компсонів у «Галасі та шаленстві» Фолкнера). Міна – також материнська фігура – вона опікає всіх чоловіків навколо себе, на противагу Люсі, яка навпаки потребує захисту. Ну і врешті, Дракула – теж свого роду матір вампірів. Двері та вікна. Перетин будь-яких кордонів дуже важливий символ у «Дракулі», як власне, і у будь-яких історіях про нечисть, включно з фольклорними оповідками. Сон і ходіння уві сні також є символічним станом «відвертості» – коли люди сплять, всі їхні бажання та таємниці нічим не приховані, і саме тоді вони найбільш вразливі. Харкер і Люсі атаковані лише тоді, коли засинають поза межами своїх кімнат (Джонатан був попереджений Дракулою, що спати в інших кімнатах замку небезпечно, а Люсі ходила уві сні). 

Християнські ритуали. Святе Причастя – це свого роду відтворення останньої трапези Ісуса зі своїми учнями напередодні його страти. Він з’їв трохи хліба і випив вина, поділився ним зі своїми друзями і сказав їм, що хліб представляє його тіло, а вино – його кров (він знав, що ось-ось помре). Він також наказав їм пам’ятати про нього щоразу, коли ті споживають вино та хліб. Християни майже щотижня виконують певну версію причастя, їдять хліб чи вафлі та п’ють вино. Однак одна з головних відмінностей між католицьким причастям і більшістю протестантських є віра римо-католиків, що під час обряду причастя спожитий хліб і вино насправді змінюються, стаючи тілом і кров’ю Ісуса (це називається “транссубстанціацією” речовини, або ж переісточення – говорячи християнською). Тож, облатки Ван Хелсінга – це вафлі, які були освячені священиком. А оскільки Ван Хелсінг є римо-католиком, він вірить у транссубстанціацію – тобто, що облатки насправді є тілом Ісуса.  Чому це важливо в «Дракулі», запитаєте ви? На базовому рівні обряд причастя можна розглядати як набуття сили від споживання чужої крові. Чи є вампіризм викривленою версією найсвятіших християнських ритуалів? Можливо тому, «чарівна вафля», яку приносить Ван Хелсінг, настільки ефективний засіб від вампірів. Облатка, як хрест, чи свята вода і вампіри як полюси – вони просто не можуть співіснувати відповідно до фундаментального фізичного (або духовного) закону.

Герої

Граф Дракула – головна зірка шоу, та, здається, що саме про нього ми знаємо чи не найменше. Його присутність у романі примарна, він майже невидимий. При тому, що він завжди попереду інших героїв, Ван Хелсінг і Міна постійно принижують його і називають дитиною. Немовби ставши вампіром він втратив частину своїх інтелектуальних здібностей. Чому про нього так говорять? Врешті, він жив століттями. Він може перетворитись на тварину, контролювати погоду. Все, чого він хотів, це – потусити у Лондоні (між іншим, під псевдонімом «граф Де Віль» – зрозуміли, да?). Велике місто, ну то й що, що кількох людей бракуватиме? Через те, що книга дає нам мало бекграунду особистості Дракули, режисери вирішили заповнити цю нішу і придумали йому повноцінну історію (і не одну), яка, на жаль, настільки вкорінилась у суспільній свідомості, що ми забули, що в оригіналі цього не було. 

Гері Олдмен у ролі Дракули

Міна Мюррей Харкер. Така надзвичайна, що в якості компліменту її знайомі кажуть, що в неї «чоловічі мізки». Як і Дракула, Міна стає об’єднуючою силою для інших героїв. Міна розумна, освічена жінка, працює вчителькою і заробляє сама собі на життя. При цьому, вона навчається «законодавству та адвокатській практиці» разом з Джонатаном. Та робить це не тому, що хоче бути адвокатом, а щоб бути допомогою Джонатанові, коли вони одружаться. Тож Міна – сповнена протиріч. Вона – це комбінація інтелекту і фінансової незалежності із покірністю. На відміну від більшості кіноадаптацій у книзі Дракула напав на Міну, аби посміятись і помститись «One direction», які на нього полювали. Попри це, їх ніщо не пов’язувало. 

Джонатан Харкер. Не дивлячись на те, що історія починається з Джонатана – він далеко не найцікавіший персонаж у романі. Якщо у сцені поруч з ним є будь-хто інший, цей будь-хто отримує більше реплік і є однозначно цікавішим за нього. Словом, типовий англієць середнього класу, і між іншим, найменш маскулінний з усіх чоловіків роману. 

Люсі Вестерна. Всі люблять Люсі. Серйозно. Квінсі, Джек, Артур – освідчились їй. Ван Хелсінг нею захоплений, а Міна не може не говорити про прекрасну Люсі. Вона як дитина – невинна і вразлива, що спонукає усіх її захищати. У той час, коли Міна «спільна матір», Люсі – «спільна дружина». Люсі приваблива від природи, і пасивна – що робить її легкою здобиччю (це, і те, що вона ходить уві сні). А, ну і ще дивне захоплення кладовищами: «Ми з Люсі знову сиділи на її улюбленій лавці на кладовищі». До того ж, Люсі ніби сама підозрювала про свій кінець: «Ось я лежу в очікуванні сну, як Офелія в п’єсі, у вінку і квітах».  

Частина “One direction”: Квінсі Морріс, Артур Холмвуд та Джек Сьюард

Лікар Джон (Джек) Сьюард. Щоденники лікаря Сьюарда займають майже половину оповіді, таким чином він стає ледь не головним персонажем роману. Вірний друг з розбитим серцем, розумний, інтелігентний науковець, з холодною головою, та романтик в душі. 

Абрахам Ван Хелсінг. В нього так багато звань, ніби він людина-університет. Він голландський професор,  експерт у всьому (крім медицини і релігії, він ще й «випадково» згадує про свій юридичний фах). Проте Ван Хелсінг не тільки ходячий мозок, в нього є інші риси – емоційність, відвертість, хоробрість, які роблять його персонажем, якому можна симпатизувати. Також Стокер кидає кілька цікавих фактів про його минуле – що Сьюард врятував його життя, що він одружений, але його дружина у психіатричній лікарні. Ексцентричність Ван Хелсінга робить його одним з найцікавіших персонажів роману.

Ентоні Гопкінс у ролі Ван Хелсінга

Артур Холмвуд. Після смерті батька Артур стає лордом Годалмінгом, але те, що навіть ті люди, які погано його знають, одразу звертаються до нього на ім’я і без титулу, свідчить про те, що він доволі приземлений і не дере носа. Через те, що щоденників Артура ми не бачимо, ми співчуваємо більше лікарю Сьюарду, а не Артуру, хоч саме він і стає нареченим Люсі. 

Квінсі Морріс. Про нього ми знаємо найменше, але любимо найбільше. Супер стійкий і раціональний (Стокер робить з нього стереотипного практичного американця), він філософські приймає відмову Люсі, завжди перший волонтер для будь-якої справи, напевно найхоробріший з усіх – адже його (знову ж таки, типового американця) на відміну від інших не стримують забобони та британська чопорність.  

Ренфілд. Після Ренфілда ви вже не будете дивитись на мух як раніше. Пацієнт лікарні Сьюарда, лунатик і божевільний, не зрозуміло, як Ренфілд взагалі дізнався про Дракулу, чого він присутній в цій історії, і для чого наприкінці намагається попередити Міну? Людина-загадка.  

Екранізації. «Носферату» 1922 року – став першою кіноадаптацією роману. Режисер – Фрідріх Мурнау не мав прав на екранізацію, тому змінив імена і переніс дію в Німеччину. Флоренс Стокер, удова письменника, подала позов на кінокомпанію, вимагаючи знищити всі фізичні носії фільму, що і було зроблено. Принаймні, так думали судові розпорядники. Та на щастя, деякі копії все ж збереглись, і граф Орлок зміг вполювати своїх прихильників. До речі, саме з цього фільму прийшла ідея, що вампіри не можуть пережити сонячне світло – у романі Стокера такого немає. Класичний Дракула, про якого ми зазвичай думаємо, коли чуємо це ім’я – «Дракула» 1931 року з Белою Лугоші – його образ це сучасний хелловінський костюм. Та все ж, найпопулярнішою з десятків кіноверсій є «Дракула Брема Стокера» 1992 року – просто божевільний каст, і доволі близька адаптація. Проте характери героїв гіперболізовані, додана популярна версія про «Міну – наречену з минулого життя», ну і звісно не можна не помітити якоїсь надмірної сексуалізації персонажів (навіть Ван Хелсінга Ентоні Хопкінса). 

Попри певні спільні риси у кожній екранізації Дракула ніби зовсім інший, окремий від книжкового, персонаж. Пропонуємо вам пройти  наш тест і дізнатись, який Дракула найближчий вашому серцю!

Знак питання

  1. На момент написання «Дракули» ніхто не сприймав титульного персонажа як потенційний сексуальний об’єкт. Тож чому саме він? Чому не Франкенштейн чи Білий кит?
  2. Чи співчуваєте ви Дракулі?
  3. Чому Ренфілд пов’язаний з Дракулою? 
  4. Міна каже, що частина прокляття Дракули – це те, що жертви не хочуть йому протистояти, що вони підсвідомо прагнуть стати вампірами. Що це свідчить про вампіризм?
  5. Ставши вампіром, Люсі стає відвертішою і сексуальнішою. Але це відганяє чоловіків, які її любили. Чому?
  6. Чому в книзі немає опису Міни?
  7. Міна – «нова жінка»? Чому так або чому ні?
  8. Харкер – найменш стереотипно маскулінний з усіх чоловіків. Тим не менше він єдиний одружений. Чому? Про що це свідчить? 
  9. Чому Харкер не постояв за себе чи не втік одразу, коли зрозумів, що Дракула – поганець?
  10. Чому Люсі легка жертва для Дракули? Чому він полює на неї одразу по приїзду? 
  11. Пиття крові для вампірів у «Дракулі» –  це фізична чи емоційна залежність? Адже за текстом здається, що для сили вампіра більше потрібна земля? 
  12. Чому трьох жінок у замку називають «нареченими Дракули»? Адже в книзі про це немає ні слова. 
  13. Яке значення переливання крові у романі? 
  14. Дружина Ван Хелсінга мертва для нього, але жива за законами церкви. Це означає, що вона у божевільні. Чому це важливо? Чому Стокер не робить його вдівцем, чи неодруженим, чи одруженим щасливо?
  15. Що сильніше у «Дракулі» – традиції чи технології? Історія чи модернізація? 
  16. Чому Дракула саме з Румунії, а не десь поближче до Британії? Чи це має значення? 
  17. Чому Дракулі був потрібен Джонатан перед візитом в Британію? 
  18. Чим схожі Ван Хелсінг та Дракула, окрім того, що вони обидва іноземці?
  19. Хто такий Ренфілд? Як він пов’язаний з Дракулою?
  20. Матір Люсі, як матір Компсонів у романі Фолкнера «Галас та шаленство»?
  21. Чому саме Квінсі має померти? Тому що ми знаємо про нього найменше? Тому що в нього одного немає родини? Чи тому що він американець? 
  22. Чому Дракула так довго чекав, щоб переїхати у Лондон? Гроші збирав?

Про автора

Брем Стокер

Брем (скорочено від Абрахам) Стокер (1847-1912) був відомий за життя як театральний менеджер та критик, директор одного з найвідоміших лондонських театрів «Лісеум». Через хворобу майже до семи років Стокер не міг ходити. Письменник згадував, що матір розповідала йому на ніч страшні історії – про похованих заживо, епідемію холери та чудовиськ з ірландського фольклору, тож цим він пояснював своє захоплення надприродним у дорослому віці.

Ще у студентські роки він захопився театром, і пізніше почав працювати у газеті, співвласником якої був Шерідан ле Фаню (Стокер неодноразово підкреслював, що «Дракула» був натхненний саме його «Карміллою»). Завдяки театральній критиці, а саме схвальному відгуку про «Гамлета» у королівському театрі Дубліна, зав’язались найміцніші стосунки Стокера – відомий актор Генрі Ірвінг запросив його на вечерю, подякувати за статтю і з тих пір і до смерті Ірвінга вони майже не розлучались (вважається, що деякі риси характеру, манери та зовнішній вигляд Ірвінга були використані Стокером для образу Дракули). Генрі навіть був хрещеним єдиної дитини Стокерів, сина на ім’я (яка несподіванка!) Ірвінг. 

Саме Генрі Ірвінг (який неймовірно нагадує редакції Лі Пейса) запропонував Стокеру посаду директора театру Лісеум і свого менеджера, яку той обіймав 27 років. Популярний актор познайомив Брема з усіма зірками Лондона, зокрема і Конаном Дойлем. Дружина ж Стокера – Флоренс була колишньою нареченою (Стокер її відбив) і близькою подругою Оскара Вайльда. 

Стокер тоді не думав про себе як про митця: він був насамперед бізнесменом і писав романи лише, щоб оплачувати комуналку (уявіть, письменництво як спосіб розбагатіти!), тож, незважаючи на те, що Брем працював над романом майже вісім років, він був щиро здивований впливом і авторитетом, яким почав користуватись його «Дракула». До речі, Стокер ніколи на був у Румунії і Східній Європі загалом. Проте разом з Ірвінгом подорожував Америкою, де був запрошений до Білого дому і познайомився з двома американськими президентами – Вільямом Маккінлі і Тедді Рузвельтом. 

Не дивлячись на славу майстра жахів, більшість творів Стокера швидше підпадали під визначення «вікторіанський роман». З-під його пера вийшли романи «Кришталева чаша», «Переїзд Пімроуз», «Будинок судді», «Таємниця моря», «Логово білого черва» та інші. 

Коли Ірвінг помер у 1905 Стокер втратив свідомість і не приходив до тями близько доби, після чого переніс серію серцевих нападів, від яких так до кінця і не відійшов. Його поступово став розбивати параліч (у медичній картці було зазначено, що це наслідок сифілісу), і він помер сім років потому, залишивши дружині право розпоряджатись всім його творчим спадком, чим вона успішно займалась ще 25 років після його смерті.

*Книжковий клуб «Клуб залюблених у книгу та…» збирається в останню п’ятницю щомісяця о 19:00 у книгарні «NEBO». Участь за попередньою реєстрацією за телефоном: +380996263642, +380687007977. Вартість 50 грн. Пригощаємо чаєм та печивом.

Показати коментарі 💬Закрити коментарі

Залишити коментар