На початку був Гобіт. І все ж, ми читаємо “Гобіта” не тому, що він започаткував нову літературну традицію чи відкрив двері у неймовірний світ ельфів, гномів, гобітів та орків, який простягся далеко за межі однієї книги, а тому що він смішний, добрий, і гарно написаний. Тому що це історія дорослішання та змужніння. Адже відкриваючи світ навколо, Більбо розуміє, що його найбільше відкриття – це сила, мужність, мудрість і благородство, які він має всередині себе.

Синопсис

Більбо Торбин, син Беладонни Тук зі скандально відомих Туків, від яких всі очікували неприємностей, живе у прекрасній просторій норі, і вважається заможним і поважним членом гобітського суспільства. Пригода знаходить його сама: чарівник Гендальф приводить до оселі Більбо компанію з тринадцяти гномів, лідер яких – Торін пропонує гобіту роботу. Торін – син колишнього короля підгірного, багато років тому дракон Смог вбив його підданих і захопив королівство. Гноми, Більбо та чарівник відправляються у квест, по дорозі зупиняючись у місцевого ватажка ельфів Елронда у Рівенделі, потрапляють у засідку гоблінів, де Більбо зіштовхується з Голумом і знаходить чарівний перстень, гостюють у перевертня Беорна, знов потрапляють у полон (цього разу до лісових ельфів), намагаються поладнати з мешканцями Озерного міста і нарешті дістаються Самотньої гори, де Більбо має виконати свою частину угоди. Місцевий герой Бард вбиває Смога, та проблеми компанії на цьому не закінчуються. Торін змінюється під впливом близькості багатства, і Більбо приховує від нього свою знахідку – Дорог-камінь – священну реліквію сім’ї Торіна, символ королівської влади. Чутка про смерть Смога привабила до гори ельфів та людей. Торін не бажає здаватись і кличе кузена Даїна, який приходить з цілою армією. Під час переговорів з’являється інша загроза – гобліни з варгами. На допомогу компанії приходить Беорн з орлами. Без трагічної загибелі героїв не обходиться. Гендальф проводжає Більбо додому. Та це лише початок великої пригоди. 

“У норі попід землею жив собі гобіт”

“Вони здатні безшумно рухатися, спритно ховатися, і в них чудесно гояться садна та синці, а ще в них багато життєвої премудрості і великий запас різних розумних прислів’їв, що їх люди переважно ніколи не чули або давно забули” (про гобітів)

“Треба боротися. Треба проштрикнути підлу тварюку кинджалом, виколоти їй очі, вбити її” (Більбо про Голума)

“Вам знайомий Торінів стиль в особливо важливих випадках, тож далі я не цитуватиму, хоча промова його була набагато довша”

“Гноми зовсім не герої, – це обачний народець, який над усе ставить гроші; деякі з них хитрі та зрадливі, й узагалі доволі неприємні, деякі – навпаки, цілком порядні особи на кшталт Торіна та його компанії, якщо не вимагати від них понад міру”

“Моя броня завтовшки в десять щитів, мої зуби – мечі, мої кігті – списи, змах мого хвоста – удар блискавки, мої крила – ураган, мій подих – смерть”

“Ніколи не глузуй із живих драконів, Більбо, дурню ти такий!”,  мовив він сам до себе, і згодом це стало його улюбленою приказкою і навіть увійшло у фольклор. 

“Почувши це, Торін схопив роговий лук і пустив стрілу в герольда. Стріла ввігналась у його щит та забриніла. – Коли така твоя відповідь, – крикнув герольд, – то я оголошую облогу гори. Ми не піднімемо на вас зброї, просто залишимо вас наодинці з вашим золотом. Можете їсти його, якщо забажаєте” 

“Але король ельфів промовив: – Довго ж вам доведеться чекати, щоб я розпочав цю війну заради золота!”

“Якби серед нас було більше тих, хто вище за золото цінує смачну їжу, веселу учту і гарну пісню, світ став би веселішим!”

“Якщо колись проходитимете повз мій дім – заходьте без стуку! Чай – о четвертій, але ласково прошу у будь-який час! – і він відвернувся”

“Ти ж не думаєш насправді, що всі твої пригоди і втечі закінчувалися щасливо завдяки чистісінькій фортуні й тільки для твоєї власної користі? Ви дуже симпатична особа, пане Торбине, і я вас дуже люблю, – втім, зрештою, Більбо, ти лише маленька істота в цьому великому світі!”

Причини читати 

Історія створення. Головний герой “Гобіта” Більбо Торбин – далеко не юнак на початок пригоди. Йому близько 50-ти років, і він непорушно осів. Як і Толкін, поважний професор мови й літератури, в якого вже було четверо дітей на момент написання книги. Щоправда, перший твір з всесвіту Середзем’я майбутній професор написав у 22 роки – це була “Подорож Еаренділа, вечірньої зірки”, такий собі кавер на англо-саксонську поему “Кріст”. Далі з’явилися інші історії (які значно пізніше будуть об’єднані під назвою “Сильмариліон”). Тож “Гобіт” став лише частиною пазлу (до речі, назва “Середзем’я” – навіть не з’являється у “Гобіті”). Ідея книги не прийшла нізвідки. Діти Толкіна були захоплені книгами “Неймовірна земля снегів” Едварда Вік-Сміта – про маленьких, але сильних людей, і “Принцесса і гобліни” Джорджа Макдональда. Перекладач “Беовульфа” та “Калевали” Толкін переповідав дітям класичні історії, приправляючи їх улюбленими героями з дитячих книжок. Легенда каже, що перевіряючи письмовий іспит, професор знайшов чистий аркуш (один зі студентів нічого не написав), і в задумі написав на ньому одне речення: у норі попід землею жив собі гобіт. І так його заінтригувало питання – хто ж такий цей гобіт – що він включив цього героя у свої оповідки на ніч, та розвинув із цього історію, яка змінила світ фентезі назавжди. Не дивлячись на те, що одразу після виходу у 1937 році “Гобіт” потрапив у всі рекомендовані списки літератури, справжню популярність він отримав лише у 60-х. Сценарист мультфільма “Володар перснів”, та американський фентезі-письменник Пітер Бігл пояснює це втомою від індустріалізації і післявоєнної відбудови і несподіваним бажанням втекти на зелені луки. 

Пошук сенсів. Попри купу варіантів, що ж насправді означає історія про гобітів, ельфів, орків та інших створінь, Толкін не хотів, щоб його робота сприймалась як алегорія. Впродовж років “Гобіт” та “Володар перснів” розглядались як алюзія на реальні події (наприклад, на Першу та Другу світову), або в них вбачався релігійний підтекст (враховуючи католицьке дитинство Толкіна), та автор щоразу спростовував ці ідеї. Секрет успіху “Гобіта” у тому, що ані автор, ані сам Більбо не сприймає себе надто серйозно. У період війн, метушні, гонитви за скарбами, він нагадує про важливість почуття гумору та цінність дому.

Теми. Класична історія про добро і зло. В оригінальному виданні Толкін навіть пише – Хороші люди – з великої літери, говорячи, наприклад, про ельфів. Чорно-біла мораль “Гобіта” чітко класифікує героїв і навіть цілі раси на поганих і хороших хлопців. У Середзем’ї важко знайти поганого ельфа, а якщо такі і є, то вони перестають бути ельфами. Так само важко зустріти і хороших гоблінів. Звісно, гноми мають безліч поганих рис, та все ж,  стоять на стороні добра. І найменш однозначною расою виявляються люди (хоча це більше стосується “Володаря перснів”, аніж “Гобіта”). 

Винахідливість і розум – важлива тема скандинавської міфології, яка стала однією з провідних і у “Гобіті”. Навіть Голум доволі винахідливий – він постійно щось планує, і з перснем чи без примудряється виживати у несприятливому середовищі протягом століть. Натомість Більбо у своїй винахідливості навіть якщо обманює когось – намагається загладити провину. Винахідливість Більбо завжди виявляється у відповідь на термінову задачу, він не може передбачити глобальних наслідків, як, наприклад, Гендальф, але діє аби врятувати ситуацію тут і зараз. 

Почуття дому. Це перше, що ми дізнаємось про героїв Більбо, Елронда, Короля лісових ельфів і Беорна. Натомість у Голума й Торіна немає дому – їх в них забрали. Почуття дому дає Більбо відчуття безпеки і моральної стабільності, якої Торін не має. 

Хоробрість. Що таке справжня хоробрість? Є Бард – який протистоїть Торіну, має здоровий глузд і свідомо готовий до боротьби з небезпекою, навіть шукає її (саме він пропонує Королю ельфів напад на Гору). А є Більбо, який будучи найменш досвідченим і найбільш вразливим персонажем з усього роману, тим не менше, охочіше за усіх йде назустріч невідомому.

Гендальф та Більбо з мультфільму 1977

Герої. Більбо. Толкін писав, що він “…гобіт у всьому крім зросту. Я люблю сади, дерева, доіндустріальні ферми, палю люльку, люблю незаморожену їжу, але ненавиджу французьку кухню, люблю і ношу жилетки з орнаментом, захоплююсь збором грибів, маю просте почуття гумору, пізно лягаю і пізно прокидаюсь, коли це можливо. Я не подорожую багато”. Наш Більбо – домосід, звичайний хлопець, що живе впорядкованим життям. Це дає надію нам, таким само звичайним хлопцям і дівчатам, що одного разу Гендальф постукає і у наші двері. В нього немає великої мети, на відміну від інших героїв. Він надзвичайний у своїй посередності. Проте, нехай Більбо і не класичний герой, та він має суперсилу – неймовірну удачу. Це те, що доводить його додому живим.

Гендальф – наймогутніший та один з наймудріших героїв книги. Він може зазирнути всередину інших персонажів і знає про них те, чого вони самі про себе не знають. Гендальф зникає час від часу для того, аби гноми і Більбо навчились довіряти одне одному і могли розвиватись і рости над собою (зокрема, Більбо стає новим лідером у моменти відсутності чарівника). Надто могутній та мудрий, він просто вимушений зникати, аби в сюжеті з’являлось більше поворотів. До того ж, Толкін дає нам простір для уяви, кажучи, що чув лише чверть з половини того, що говорять про Гендальфа (нібито він знає його особисто), і не переповідаючи, чим же він займався таким важливим, аби відволікатись від квесту гномів (лише наприкінці одним реченням згадуючи раду чаклунів і вигнання некроманта). У Беорна Гендальф взагалі, мов Ісус апостолам, каже компанії, що скоро їх покине, аби вони були готові заздалегідь.

Торін Дубощит. Впертий, гордий і слабкий до грошей, він все одно хоробрий герой, і звісно – на стороні добра. “Від гномів взагалі не треба очікувати забагато”, за словами автора. Проте Торін достатньо героїчний герой, здатний відкинути слабкощі перед обличчям реальної загрози. До того ж, створює комічний ефект неочікуваною любов’ю до помпезних промов у найнезручніші моменти. 

Компанія гномів. Персонажі гномів в цілому не надто розкриті, вони скоріше сприймаються як сукупний образ. Бомбур найтовстіший, і лінькуватий, брати Філі і Кілі наймолодші, найенергійніші, і найменш закохані в золото. Балін – найтовариськійший і здається найдобріший з гномів. А Дорі постійно ниє, бо слідкувати за Більбо було його відповідальністю (а зробити це – завдання не з легких!). 

Подивіться відео, де актори екранізації намагаються якомога швидше назвати імена всіх гномів:

Бард, похмурий лучник, який з’являється в книзі, здається, лише для того, аби вбити Смога. Він ідеальний кандидат на “головну чоловічу роль”, але ніби створений для іншої історії. Нащадок правителів Долу, він не такий мудрий як у екранізації, та все одно веде за собою людей (до речі, правитель Озерного міста у “Гобіті”, хоч і виявився жаднюгою наприкінці, проте не був вже таким втіленням зла).

Голум. Небезпечний, самотній і сумний. Він не дарма називає себе “ми” – це не самозакоханість, так він підсвідомо виказує, що потребує компанії. До речі, персонаж Голума у “Гобіті” у редакції, яку ми знаємо, набагато більш жалюгідний ніж той, що був у першому виданні. Толкін змінив його після виходу “Володаря перснів”. 

Смог. У світі Толкіна дракони жорстокі, жадібні вбивці, а також дуже переконливі. Розмова Більбо зі Смогом, між іншим, була частково взята зі скандинавської міфології – “Пісні про Фафніра”, у якій герой перетворюється на дракона. 

Cимволізм та алегорія. Перстень та Дорог-камінь. Торін і Голум обидва втратили свій дім багато років тому. У своєму вигнанні обоє одержимі єдиною річчю – Торін каменем, який нагадує йому про дім, адже він був власністю його діда і батька, а Голум – перстнем, який теж нагадує дім, “подаруночок на день народження” – з часів, коли в нього були подаруночки. Більбо натомість не демонструє особливої прив’язки до речей, лише ностальгує за домом, і за іронією долі, саме він і є тим героєм, який забирає ці “фетиші” у Торіна та Голума. Йому не потрібні символи дому, бо він в нього є. 

Стиль. Автор не просто виконує роль всезнаючого оповідача, він виступає свідком подій, кидаючи ніби між іншим, що він знає героїв особисто або чув про них від інших свідків. Авторські коментарі також додають гумору. Оповідач відверто прихильний до Більбо. Він не сприймає його серйозно, що робить Більбо надзвичайно релятивним персонажем. Часто назва “Гобіт” супроводжуєтся субтитром – “Туди і назад”. Це назва біографії Більбо, яку він пише про цю подорож наприкінці історії. Цей хід розмиває межі між нашими світами, а ще й заспокоює, заздалегідь гарантуючи, що Більбо повернеться назад, куди б він там не прямував.

Думки членів клубу

“Гендальф – хороший менеджер проекту”

“Якби Філі і Кілі не померли, почалася б боротьба за трон”

“Гобіт” уособлює той спосіб життя на пенсії, про який ми мріємо”

Знак питання

  1. Чим схожі Більбо та Голум? Торін та Голум?
  2. Чим цікавий Беорн? Чи є схожість між Беорном та Асланом (з “Хронік Нарнії”)?
  3. Як змінюється Торін? 
  4. Сучасні історії зображують драконів добрими, натомість у Толкіна – це однозначне зло. Чому?
  5. Чому зауваження Гендальфа про те, що Більбо “лише Гобіт малий” радує Більбо? 
  6. Чому Гендальф вірить у Більбо з самого початку? Яка причина прив’язаності Гендальфа до Більбо?
  7. Чому Більбо не одразу сказав про перстень і взагалі не хотів розповідати? І не повернув його Голуму?
  8. Що означають появи і зникнення Гендальфа?
  9. Чому Толкін не закінчив книгу після битви? Чому Більбо обов’язково мав повернутись?
  10. Чому Більбо не повернув додому на жодному з етапів подорожі? 
  11. Як моральний кодекс Більбо змінюється протягом роману? Які конкретні епізоди є визначальними?
  12. Квест за скарбом – це також квест за пошуками дому?
  13. Які якості на думку Толкіна найважливіші?
  14. Як відрізняється ставлення Більбо і гномів до різних ситуацій?

Про автора

Джон Рональд Руел Толкін (1892–1973) охоче розповідав, що його прізвище перекладається з давньонімецької як “до дурного відважний” (“слабоумие и отвага”), і нібито він є нащадком знатних родів ледь не німецьких королів. Та осяжні дані дозволяють стверджувати лише те, що предки Толкіна походять з Гданська, Кьонінзберга та крихітного селища Толькіни, що на півночі Польщі. На відміну від сучасних літературознавців, сім’я і друзі Толкіна називали його Рональдом, а не Джоном.  

Народився у Південній Африці, проте його мати невдовзі вирішила повернутись у Велику Британію, і перевезла дітей (у Толкіна ще був молодший брат, Хіларі), та батько несподівано помер, так і не встигнувши приєднатись до них. Коли Толкіну було 12, його мати померла від діабету, і він з братом виховувались тітками та священиком, материним духівником. До речі, “Торба на Кручі”, або ж Бег-енд – це була назва тітчиної ферми, на якій потім жив Хіларі, і яка надихала Толкіна своїми зеленими пагорбами.

Будинок Толкіна у Оксфорді

Брати вчились в інтернаті, де Толкін і познайомився з Едіт, своєю майбутньою дружиною. Йому було 16, їй 19, і священик заборонив їм спілкуватись і навіть листуватись, поки Толкіну не виповниться 21. Тож, в очікуванні дати, Рональд завзято вчився на факультеті класичних мов, а пізніше на староанглійській в Оксфорді. У 1913 він поїхав у Францію, працювати гувернером для двох мексиканських хлопчиків, і з тих пір ненавидів французів і французьку кухню. До того ж, на його очах тітку хлопчиків на смерть збила машина, і саме Толкін займався відправкою її тіла у Мексику.

Коли почалась війна, він не хотів воювати, натомість довчився, і таки одружився з Едіт у 1916. У свій 21 день народження він написав їй листа і запропонував одружитись (до цього вони не спілкувались майже 5 років). Едіт відповіла, що вже заручена і не впевнена, що Толкін це серйозно. Тоді він попросив усього одну зустріч і зумів переконати її. Її опікун був у гніві і виставив її за двері. Толкін писав пізніше, що не уявляє, як Едіт погодилась вийти заміж за чоловіка без роботи, без грошей, без перспектив, окрім як бути вбитим на війні. Так, він все ж записався у військо і провів 4 місяці біля Сомме, де захворів на дизентерію, був відправлений додому, і під час лікування почав створювати “Сильмариліон” та мови – квенья та синдарін. За словами Толкіна усі його друзі на той момент загинули на війні.

Після війни почав викладати англійську в університеті Лідса, видав у співпраці адаптований переклад “Сіра Гавейна та зеленого лицаря”. Згодом викладав в Оксфорді. У них з Едіт було четверо дітей (троє синів та донька Прісцилла). Його син Крістофер (який сам був професором в Оксфорді і займався виданням творчої спадщини батька) помер минулого року у 96 років, а дочка Прісцилла досі жива (92). Старший, Джон, став священиком, а Майкл вчителем в школі. Всі книги Толкіна починалися як історії на ніч для цих чотирьох. Навіть павучиху Шелоб та жирних павуків з Морок-лісу він створив, бо один з його синів мав арахнофобію (а самого Толкіна ще в Африці покусав здоровенний павук, хоча письменник пригадував це лише з розповідей очевидців).

“Гобіт” вийшов у 1937 і одразу став успішним, потрапивши у всі можливі списки рекомендованої літератури для дітей. Окрилений, Толкін почав видавати історії з майбутнього “Сильмариліону”, але вони не були такими успішними, і видавці попросили його написати продовження “Гобіта”. Син видавця Райнер Анвін був першим читачем “Гобіта”, і вже в дорослому віці першим читачем “Володаря перснів”. Саме так – прямий сіквел “Гобіта”, “Володар перснів”, був розрахований на ту саму аудиторію, яка підросла (тобто на дітей, що читали “Гобіта” + 20 років). Завдяки Райнеру і його захвату цими творами їх спіткав надзвичайний комерційний успіх. До речі, Толкін не збирався писати “Володар перснів” як трилогію. Це видавці вирішили розділити книгу, аби уникнути можливих фінансових ризиків. Тож, коли “Володар перснів” був опублікований у 1955-56 роках, він одразу отримав радіоадаптацію від ВВС, це була книга, піратських версій якої по світу було найбільше за будь-яку іншу. Та у слави є й неприємний бік –  його дім почали брати в облогу фанати – спочатку дзвонити, далі приходити під його двері, і переслідувати членів родини. Толкінам довелось переїхати з міста. Своїх фанатів Толкін отримав навіть серед нацистської еліти, проте швидко впав в немилість після того, як німецьке видавництво написало йому листа з проханням підтвердити, що він арієць, а Толкін відповів, що шкодує, що в нього немає єврейської крові. 

В Оксфорді Рональд організував місцевих письменників, поетів та літературознавців у коло однодумців, так званий “клуб Чорнильників”. Серед них, звісно, був і кращий друг Толкіна – Клайв Льюїс, автор “Хронік Нарнії”. В 1961 Льюїс навіть номінував Толкіна на Нобелівську премію з літератури (та тогоріч її отримав югославський дипломат Іво Андріч, а наступного Джон Стейнбек). У Оксфорді Толкін був знаний своїми екстраординарними приколами – він ходив на вечірки одягнений як білий ведмідь, переслідував сусіда з сокирою, у костюмі вікінга, і часто давав у магазинах вставну щелепу замість грошей. 

Письменник мав талант як до вивчення мов, так і до створення. Він володів данською, французькою, німецькою, грецькою, італійською, норвезькою, сербською, іспанською, шведською, вельською, а ще готською, латиною та ломбардською. Сьогодні є багацько книжок написаних на квенья та синдарині, а також підручників із вивчення цих мов. Своїм безпосереднім натхненником Толкіна називали Урсула ле Гуїн (“Чарівник Середзем’я”), Террі Брукс (“Меч Шаннари”), Террі Пратчетт (“Плаский світ”), Террі Гудканйд (“Правило чарівника”), Роберт Джордан (“Колесо часу”), а також Стівен Кінг та Джордж Мартін і не приховували, що будували свої фентезі-світи в тому числі на основі світу “Гобіта”. 

За життя окрім “Гобіта” (1937) та “Володаря перснів” (1955) Толкін видав “Фермера Джайлза з Хему” у 1949, “Повернення Беортнота, сина Беортельма” у 1953, “Пригоди Тома Бомбаділа” у 1962, “Коваля з Великого Вуттона” у 1967. А також “Середньоанглійський словник” у 1922, “Сір Гавейн та зелений лицар” у 1925, “Чосер-філолог” у 1934, “Беовульф: монстри і критика. Переклад і доповнення” у 1937, автобіографію “Толкін про Толкіна” у 1966 та додаток до світу Середзем’я – “Річки Гондора” у 1969.

Толкін помер через 2 роки після дружини, їх поховали разом, і підписали як Лютіен та Берена з однойменної повісті Толкіна. Після смерті Толкіна його син Крістофер опублікував незакінчені роботи, в тому числі видав всі казки сукупно під назвою “Сильмариліон”, що мало надзвичайний успіх. Окремими виданнями вийшли “Діти Хуріна”, “Легенда Сігурда і Гудрун”, “Падіння Артура”, “Берен та Лютіен”, “Падіння Гондоліна”, “Остання пісня Більбо” (поема), “Гід по іменам Володаря перснів”, “Листи від Різдвяного діда”.

На сьогодні його сіквел до “Гобіта” – “Володар перснів” – третя після Біблії і висловлювнаь Мао Цзедуна книга по кількості виданих екземплярів у світі. Екранізувати цю історію збирались багато разів, на якомусь етапі сценарій навіть писав Пітер Бігл, і саме на його основі у 1978 вийшов мультик “Володар перснів”. Але звісно найближча і найгучніша екранізація вдалась Пітерові Джексону у 2001-2003 і 2012-2014, у якій навіть зіграв Крістофер Лі, який колись познайомився з Толкіном у пабі (і мріяв зіграти Гендальфа, та отримав роль Сарумана). І хоча сьогодні Амазон має права на історії “Сильмариліона”, саме екранізація New Line Cinema подарувала творам Толкіна друге життя і допомогла завоювати вже не одне покоління прихильників.

Модераторка клубу та авторка статей: Катерина Потапенко

Давай з нами створювати контент! Підтримай проект Cedra на Patreon, переходь за посиланням та стань нашим благодійником або спонсором на мінімалках!https://www.patreon.com/cedra

Показати коментарі 💬Закрити коментарі

Залишити коментар