“Різдвяна пісня у прозі” Діккенса, “Снігова Королева” Андерсена, “Хроніки Нарнії” Льюїса і …”Пітер Пен” Баррі? Якщо до перших трьох різдвяно-літературних асоціацій питань не виникає, то “Пітер Пен” здається неочевидним вибором, який, тим не менш, стійко асоціюється з різдвяним періодом. Все почалось майже 120 років тому, коли постановка вперше з’явилась на британській різдвяній сцені. Баррі вирішив, що найвигідніший період – це різдвяні канікули – батьки не знатимуть, що робити з “безхозними” дітьми, і не вигадають нічого краще, як піти з ними у театр. А польоти, пірати, індіанці і пилок фей – чим не дрібка різдвяної магії? Та роки спливали, думки змінювались і згодом Пітер Пен, як і його автор, почали перетворюватись у суспільній свідомості з героїв та геніїв на маніяків та злочинців. Як було насправді – ми можемо тільки здогадуватись, проте життєвий шлях тексту і особистість Джеймса Баррі безперечно варті уваги. 

Shadow puppets of fairy boy (elf), young girl and winged pixie.

Синопсис

Пітер Пен, хлопчик, що ніколи не виростає, сидячи на підвіконні, слухає дитячі історії, які розповідає на ніч своїм трьом дітям пані Дарлінг. Пітер знайомиться з Венді, старшою донькою Дарлінгів, і розуміючи, що вона знає майже стільки ж історій, скільки її матір, запрошує дівчинку полетіти до нього додому у чарівну країну Небувалію. Венді погоджується, за умови, що її молодші брати Джон та Майкл полетять із ними. 

Батьки Дарлінгів повертаються з гостини, знаходять пусту дитячу спальню і починають горювати за дітьми. Тим часом Венді на острові Небувалія знайомиться з місцевими звичаями та “загубленими хлопчиками”, якими верховодить Пітер. Вони будують їй хатинку і сприймають як свою нову матір. На острові живуть індіанці і пірати, чий голова Капітан Гак – смертельний ворог Пітера. Крім того, там мешкають феї, дивовижні птахи та русалки, і хоча Венді подобаються пригоди на острові і вона відчуває симпатію до Пітера, проте бачить, що брати забувають дім і починає сумувати за батьками. Капітан Гак викрадає Венді, і намагається отруїти Пітера. Пітер пробирається на корабель, аби врятувати Венді, загублені хлопчики б’ються з піратами, і Гак стає жертвою крокодила, який колись відкусив йому руку і з тих пір полював тільки на нього. 

Венді, Майкл та Джон повертаються додому, і дівчинка вмовляє батьків прийняти і загублених хлопчиків. Вони погоджуються і місіс Дарлінг пропонує забрати і Пітера, але він відмовляється і обіцяє Венді повертатись кожної весни, і забирати її на тиждень, щоб вона допомагала з прибиранням. Він і справді кілька разів повертається по неї, проте частіше забуває, аж поки, одного разу повернувшись, бачить, що Венді тепер доросла жінка, і в неї є дитина. Тоді замість Венді він забирає її дочку, а пізніше онучку. Історія повторюється знов і знов, а Пітер залишається тим самим. 

“Всі діти, окрім одного хлопчика, виростають”

“Не було більш ніде щиросерднішої і щасливішої сім’ї, аж поки не з’явився Пітер Пен”

“Її це не дуже стривожило, бо вона вже начебто бачила його в очах багатьох жінок, що не мають дітей”

“А так вона гавкає, коли чує небезпеку” (про Нену і її передчуття щодо Пітера Пена)

“Він не тільки не мав матері, але й анітрохи не хотів її мати” (Пітер)

“Світ ще не бачив зарозумілішого хлопчиська” (Пітер)

“Померти – здається жахливо великою пригодою!” (Пітер)

“Я просто хочу завжди бути маленьким хлопчиком і розважатись” (Пітер)

“Де ти живеш? – За другий ріг праворуч, а далі напростець аж до ранку”

“Вона бачила по його очах, що він збирається привітатись до них як до незнайомих і летіти собі далі”

“Хлопчаків на острові то більше, то менше, залежно від того, чи багато їх гине від рук ворогів та з інших причин”

“На Небувальщині є повір’я, що за кожним віддихом дитини десь вмирає дорослий. Отож Пітер, охоплений жадобою помсти, навмисне дихав якомога частіше і вбивав їх скільки міг”

“А все тому, що він був страшенно самотній душею, і найдужче відчував самотність в оточенні своїх вірних псів, адже вони були незмірно нижчі за нього і походженням, і вихованням. Коли б відкрити, якого роду він насправді, то це навіть сьогодні сколихнуло б усю Англію” (Про Гака) 

“Вони розучуються літати, бо перестають бути веселими, нелукавими і безжальними”

Причини читати

Персонажі. Пітер Пен  – один з перших яскравих антигероїв світової літератури, позбавлений якостей, які дозволили б назвати його протагоністом. Хлопчик віку Венді (до 12 років), що відмовився вирости і подорослішати. Хоробрий, кмітливий і безтурботний, Пітер надзвичайно пихатий, підступний і нерозважливий. “Чого він не знає, не дозволяється знати і його ватазі”. Небажання рости і адекватно сприймати реальність ізолює його від інших, він не прив’язується до людей (майже як справжні діти) – він швидко забуває їх, щойно перестає бачити щоденно, чим викликає розчарування оточуючих. Здатність думати про інших людей як про людей, а не об’єкти твоєї гри – це характеристика дорослого. Тому для Пітера, вічної дитини, думати про інших як про реальних людей просто неможливо. Для нього ніхто не важливий, крім нього самого. 

Венді Дарлінг. Добра і серйозна дівчинка, вона смілива і любить пригоди, але водночас стереотипно жіночна. 

Тінкер Бел або ж Дзінька. Віддана і закохана у Пітера фея, яка ненавидить Венді і бажає їй смерті. Дзіньці байдуже до інших, адже феям притаманно відчувати “лише одну емоцію за раз”. 

Капітан Джеймс Гак. Можливо найнеоднозначніший антагоніст. Випускник Ітона, освічений, вихований та елегантний, капітан явно належить до іншого соціального класу, ніж мешканці Небувалії. Навіть коли він думає, що переміг і захопив хлопчиків, то “не виглядає як самовдоволений переможець, а лишається меланхоліком, наодинці зі своїми думками”. Гак ненавидить Пітера і хоче помститися йому, адже саме через нього замість правої руки він має залізний гак. Його переслідує крокодил, який з’їв правицю разом з годинником, і з тих пір мріє зжерти капітана повністю. 

Тигрова Лілія – голова індіанців і союзник Пітера Пена. Через зображення індіанців з колоніальної перспективи (характерної для початку 20-го століття), як примітивних дикунів, Баррі неодноразово підозрювався у расизмі. Проте, коли Баррі писав “Пітера Пена”, діти грались в піратів, ковбоїв та індіанців, яких уявляли саме такими, тож наврядчи таке звинувачення має під собою суттєвий грунт. 

Нена – сенбернар, який виконує обов’язки няньки для дітей Дарлінгів, і перша, хто відчуває, що діти в небезпеці. У деяких версіях п’єси потрапляє на острів разом з усіма (у першій версії на острів з дітьми потрапляла гувернантка Ліза). Образ Нени був взятий Баррі з власного сенбернара – Портоса, якого він подарував дружині у якості весільного подарунку. 

Герої-символи. Пітер Пен – як символ вічної юності, як неможливий, вигаданий концепт, живе у вигаданому світі. Капітан Гак також є символом – патерналістських настроїв у суспільстві. Гак презентує дорослий світ, похмурий погляд на життя. Саме тому, політ для дорослих неможливий – адже для цього необхідно думати лише щасливі та легкі думки, непритаманні дорослим. Навіть годинник в шлунку крокодила також є символом – це час, що переслідує найстаршого героя книги, і цокотом нагадує про наближення неминучої смерті. Місця-символи. Баррі детально описує Небувалію: яка вона взимку, яка влітку, але при цьому залишає простір для уяви. “Ти часто бачив її раніше, половину її, три чверті її, після того, як лягав спати”. Будинок Дарлінгів так само описаний детально, але рівно так, що це міг би бути будь-чий будинок, тож будь-хто впізнає в ньому свій дім і буде правий. Будинок ніби гуляє Лондоном і підбирає всіх нужденних, так само як маленький будиночок Венді в Небувалії. Це місце, яке впізнають усі: архетиповий “дім”.

Теми. Вічна молодість. Твір починається з твердження про те, що всі діти, крім одного хлопчика, виростають. Саме конфлікт між бажанням лишатись дитиною і розумінням необхідності вирости є рушієм сюжету книгу. Материнство. Травма Пітера, яка відправила його у Небувалію, пов’язана з втратою матері, і він продовжує підсвідомо шукати їй заміну. Жінки Дарлінгів стають в певному сенсі сурогатами материнської фігури. З цим пов’язано також і стереотипне зображення ролі жінки в суспільстві.  Добро і зло. Втіленнями абсолютного зла і абсолютного добра у тексті є дорослість і юність, та залежно від перспективи їхні ролі змінюються. Пригоди пов’язані переважно з відсутністю відповідальності, і жага пригод нібито притаманна тільки дітям. Дорослі ж мають залишити спонтанність і невинність позаду. Сім’я у Баррі є одночасно і стримуючою силою, і поштовхом до росту. Загублені хлопчики, втративши родини, намагаються сформувати подібність сім’ї з Пітером і Венді. Віра. Всі дива у світі засновані на вірі – Пітер на початку вчить дітей літати, думаючи щасливі думки, і феї живуть лише завдяки вірі дітей (у п’єсі, коли Дзінька помирає, Пітер просить аудиторію поплескати, демонструючи силу віри в фей). Відповідальність. Одна з головних причин небажання Пітера виростати – це страх відповідальності. На противагу йому є персонаж містера Дарлінга, який до комічного серйозно  підходить до зобов’язань. 

Історія створення. Історія Пітера Пена почалась у 1902 році з роману “Маленька біла пташка” (пам’ятаєте, у книзі “Пітер Пен”, Пітер говорить: “Я юність, я радість, я маленька пташка, яка вилупилась з яйця”). “Пташка…” це напів автобіографічний роман про чоловіка, який захопився маленьким хлопчиком і вирішив вкрасти його у матері. Аби подружитись з малим, він вигадує історію про Пітера Пена, який живе у Кенсінгтонському саду. Пітер Пен – тижневий малюк, який колись втік від батьків, коли почув, як вони обговорюють, ким він стане, коли виросте. Він вірить, що його матір завжди лишатиме відкритим вікно для нього, тому грається з феями і пташками у саду без страху втрати, але коли він повертається, то бачить, що пройшло багато часу і у його матері є інший малюк. Так Пітер розуміє, що вона замінила його іншим, що її любов не була “безумовною”. В 1904 епізод про Пітера став самостійною п’єсою: “Пітер Пен або хлопчик, який не виростав”, яка швидко стала “маст хевом” британських, а невдовзі і американських театрів у різдвяний період. А в 1911 вийшла книга “Пітер Пен і Венді”, яку потім видавали просто під назвою “Пітер Пен” (це саме та книга, про яку ми думаємо, коли говоримо “Пітер Пен”, нехай вас не лякає частинка “і Венді” у назві). У книзі (і у п’єсі) він вже не тижневий малюк, а підліток, який хизується своєю кмітливістю. Тепер він не сентиментальна вікторіанська трагедія, а фантазія. 

Баррі постійно переписував і доповнював п’єсу. Кожного року додавались нові повороти, персонажі, або змінювалась кінцівка. Він вважав, що тільки так можна лишатись молодим вічно – постійно змінюючись.  Наприклад, під час перших постановок, персонаж Гака з’являвся у п’єсі в антракті, коли треба було поміняти декорації. Сценки з ним розігрувались, щоб розважити дітей, та він так сподобався глядачам, що Баррі ввів його як основного персонажа. У перших постановках Гака грала та ж акторка, що і місіс Дарлінг. Але брат Сильвії Девіс, яка була прототипом місіс Дарлінг (читайте про зв’язок сім’ї Девісів та Баррі далі у матеріалі), Джеральд дю Морьє (батько Дафни дю Морьє, авторки роману “Ребекка”), який грав містера Дарлінга, переконав Баррі віддати цю роль йому. З тих пір ця традиція кастингу повторюється майже у кожній постановці, а Пітера Пена, на відміну від інших сучасних постановок про дітей, найчастіше досі продовжують грати жінки (як це було прийнято за часів Баррі). 

До речі, пилок фей був доданий як обов’язковий компонент магії трошки пізніше. На початку Пітер Пен та Венді могли літати самостійно, але діти, які читали книгу або дивились п’єсу, почали стрибати з ліжок, сходів та інших підвищень, тож Баррі довелось вигадати щось чарівне, аби попередити масові ушкодження. Також в оригінальній постановці Дзінька була точкою світла, ліхтариком, а капітан Гак закінчив Ітонський коледж –  його останні слова – «Floreat Etona!» – гасло закладу. Косметичних змін зазнавала постановка і з етичних міркувань: наприклад, слова “Смерть – жахливо велика пригода!” – були вирізані з п’єси протягом Першої Світової. 

Недитячі меседжі 

У щоденнику Баррі писав, що “Пітер Пен” для нього – це безнадійна спроба вирости, коли не можеш. Загублені хлопчики і Дарлінги зіштовхуються з багатьма небезпеками, але Пітер вважає небезпеки захоплюючими, а не лякаючими. Він завжди рятує їх, але не тому, що хоче врятувати, а тому, що це дає йому можливість пишатись собою. Більш того, Пітер вбиває піратів і хлопчиків, які виростають, але це все іграшкові смерті, які не несуть емоційної ваги. Створюється відчуття, що жертви встануть, усміхаючись, і просто підуть собі гратись в інше місце, як тільки Пітер повернеться до них спиною. Історія стає справді тривожною, коли починаєш  сприймати всіх за реальних людей. Тоді це нагадує стокгольмський синдром: хлопчики залежать від Пітера – він їхній єдиний захисник, вони не знають, як повернутись додому, і змушені залишатись з ним. Вони бояться і ненавидять його. Та Баррі створив загублених хлопчиків не як окремих персонажів, а скоріше як фігурок у грі (і Пітер ставиться до них так само), тож він не завдав собі клопоту описувати події з їхньої перспективи. 

Теорії навколо справжнього значення тексту. У 2008 році сплив час авторського права на “Пітера Пена” (яке, за заповітом Баррі, належало дитячій лікарні у Лондоні), і тоді з’явилися купа книг-алюзій, каверів, “продовжень” та фанфіків цієї історії. У наш час легко перетворити веселого, невинного, проте бездушного Пітера на зло, а Гака – колишнього студента Ітона, який понад усе цінує ввічливість – на справжнього героя історії. Та й змінювати особливо нічого не потрібно. Серед основних теорій критиків, фанатів та ненависників:  Пітер Пен – дух, який проводжає душі дітей у потойбіччя; Пітер Пен – серійний вбивця; Капітан Гак – колишній загублений хлопчик; Небувалія – сон, який Венді бачить у комі тощо.

Історія з Левелінами-Девісами 

Так само як обидва боки ідеалу егоїстичної дитини роблять легким перетворення Пітера з героя на злодія, відбувається перетворення його автора з генія на збоченця, який руйнує життя дітей. 

У 1897 році, вигулюючи свого сенбернара Портоса у Кенсінгтонському парку, Баррі знайомиться з малими Джорджем та Джеком Левелінами-Девісами, які гуляли там із нянькою Мері та молодшим братом Пітером. Персонаж Пітера Пена був вигаданий Баррі якраз для хлопців, аби повеселити їх тим, що їхній малий брат Пітер насправді міг літати. Письменник розповідав малечі, що діти були птахами до того як народитись, і батьки кладуть їх у ліжка з решітками, щоб вони не вилетіли. Через кілька таких спільних прогулянок батьки хлопчиків – Сильвія та Артур – запросили його на вечерю і так Баррі назавжди увійшов в життя сім’ї Левелінів-Девісів. Сильвія з хлопцями (яких всього було п’ятеро – після Пітера, вона народила ще Майкла та Ніколаса) гостювали у котеджі Баррі на березі озера, де він фотографував їх у костюмах піратів та індіанців (що пізніше зіпсувало репутацію Баррі. Наприклад, біографи люблять знаходити сексуальний підтекст у його листах хлопцям, зокрема, коли він надіслав одному з них костюм індіанця на день народження, то написав листа з текстом: “я б хотів побачити, як ти вперше надягнеш свій костюм індіанця”. Так, так. Уявіть, якби досліджували наші переписки у месенджері).

Після смерті батька сімейства, “дядько Джим” почав фінансово опікуватись родиною, а після смерті Сильвії Баррі навіть підробив її заповіт, і записав себе як основного опікуна хлопців, мовляв, вони з Сильвією були заручені. 

Попри те, що Баррі активно підозрюється у педофілії зараз, тоді нікому не здавалась дивною його дружба з хлопчиками. Ніко, наймолодший з братів, постійно заперечував будь-які звинувачення у бік Баррі, і казав, що той був аромантичним і навряд чи відчував потяг до будь-кого. А Пітер пізніше видав мемуари з коментарями про стосунки Баррі зі всіма братами, де також не було нічого компроментуючого. 

Доля хлопчиків не була щасливою, зокрема, улюбленці Баррі загинули юними. Джордж, який пішов волонтером у військо, був вбитий німецьким снайпером на початку Першої Світової. Баррі важко переживав втрату, і зблизився з Майклом, якому допомагав із навчанням у Ітоні, яке давалось хлопцю нелегко. Він був закритим і майже не спілкувався з однолітками. Врешті, Майкл знайшов друга – сина заможного баронета, з якими у нього за чутками був роман. Коли хлопцям було по 21 року вони потонули у водосховищі, поблизу коледжа – відомому небезпечному місці. Офіційною версією був нещасний випадок, але ніби-то їх знайшли в обіймах одне одного, і ходили чутки про парний суїцид. Молодші брати Майкла не заперечували цієї версії. Пізніше Пітер знищив переписку Баррі і Майкла, щоб запобігти можливим пліткам. Пітер Левелін-Девіс швидко став відомим після публікації роману, всупереч тому, що не він, а саме Майкл був прототипом Пітера Пена. Він ненавидів славу, яка на нього звалилась і не хотів, аби його асоціювали із твором Баррі. Врешті Пітер став пити, і стрибнув під потяг, вже будучи відомим публіцистом.

Попри те, що Баррі віддав Джекові та його дружині у володіння маєток Девісів, Джек найменше спілкувався із письменником, бо довгий час вважав, що той намагається зайняти місце їхнього батька у серцях і головах хлопчиків. Він помер від захворювання легенів незадовго до самогубства Пітера. Ніко, єдиний з братів, хто дожив до відносно похилого віку (76), натомість ставився до Баррі, як до батька (наприклад, письменник хрестив його доньку), і майже всі канікули та відпустки намагався проводити із ним. Ніко був консультантом міні-серіалу ВВС “Загублені хлопчики” про братів Девісів, який вважається дуже точним переказом історії їхньої дружби з Баррі. Ну а щодо алюзій у “Пітері Пені” на життя Баррі, то найпопулярніша теорія у тому, що Пітер – це не один з хлопців, а сам Баррі, а загублені хлопці – це діти Девісів. 

Думки членів клубу

“Пітер Пен не просто боявся вирости, він боявся втратити можливість стати кимось. А поки ти дитина – перед тобою відкриті всі можливості”

“Вікторіанство не працює у 21-му столітті”

“Там всім заправляє собака!”

“Пітер, Гак, Дарлінг – втілення однієї риси – вони жахливі боягузи”

“Батьки Дарлінги грали все своє життя. Мама грала в маму, тато в тата”

Знак питання

  1. Хто такий Пітер Пен? Яка з теорій вам імпонує? 
  2. Чи можете ви асоціювати себе з кимось з героїв?
  3. На вашу думку, яка доля Пітера після подій у романі? 
  4. Що це за поцілунок, який Венді ніколи не отримає від мами? 
  5. Хто такі загублені хлопчики?
  6. Коли хлопчики виростають Пітер проряжає їхні ряди. Що б це могло означати?
  7. Безумовна материнська любов існує? 
  8. Кінець щасливий чи сумний? Як історія могла закінчитись інакше?

Про автора

by Herbert Rose Barraud, sepia carbon print on card mount, 1892

Сер Джеймс Метью Баррі (1860-1937) – шотландський драматург. Дев’ятий з десяти дітей у родині консерваторів-кальвіністів з шотландського містечка Кіррімуір. Його старший брат Девід – улюбленець матері – загинув через нещасний випадок на ковзанці. Баррі намагався зайняти його місце, перевдягався в його одяг, а матір заспокоювала себе та інших думкою, що її син просто ніколи не виросте і не покине її. Сам Джеймс був невеличкого зросту (1.60 м), разом з братами, сестрами та друзями влаштовував театральні вистави, та понад усе любив книжки про піратів. Закінчив університет Единбурга і починав з того, що працював журналістом, намагався писати розповіді та п’єси, пародії на Ібсена.

Різні твори Баррі сприймались по-різному, проте він швидко став відомим і навіть був возведений в баронети – найвище визнання для письменника від держави. Він писав п’єси на теми паралельних світів, жінок, які кидають чоловіків, коли досягають фінансової незалежності, дітей, які не виростають. У 1902 вперше з’явилась “Маленька біла пташка” з персонажем Пітера Пена у другорядній ролі, а в 1904 п’єса, присвячена повністю Пітеру Пену. Бернард Шоу одразу оцінив твір, і назвав його п’єсою для дорослих. Завдяки вдало обраному часу (різдвяні канікули), зірковому акторському складу (на той момент Баррі мав казкові зв’язки у мистецькому світі) та інноваційним технічним і режисерським рішенням постановка викликала фурор, і згодом Баррі перетворив п’єсу на повість, яку ми знаємо сьогодні як “Пітер Пен та Венді”.

Навмисно чи за волею обставин Баррі зумів зібрати навколо себе найвідоміших письменників свого часу. Гарно спілкувався з Конаном Дойлом (той навіть дописував деякі твори Баррі); листувався зі Стівенсоном, який запрошував його в гості на Самоа (але Баррі так і не доїхав до смерті Стівенсона. А от капітан Гак таки перетинався із Джоном Сільвером); Бернард Шоу був його сусідом у Лондоні; Герберт Веллс також був другом Баррі і навіть намагався помирити його з дружиною, коли та подала на розлучення. Був також знайомий із Томасом Гарді, Редьярдом Кіплінгом, Пелемом Вудхаузом, Аланом Мілном, Гілбертом Честертоном, Джеромом Джеромом (який, до речі, познайомив його з дружиною). Навіть принцеса Маргарет дитиною зустріла Баррі, і оголосила всім, що він її найкращий друг. З кількома з них вони навіть сформували команду з гри в крікет. Він також дружив з дослідниками: Африки – Джозефом Томпсоном та Антарктики – Робертом Скоттом, і навіть хрестив його сина. Баррі був одним із семи людей, кому Скотт написав листи в останні години життя на Південному полюсі – він попросив його дбати про дружину Кетлін та сина Пітера. Баррі дуже пишався цим листом, і носив його з собою до кінця життя. Продюсер Баррі – Чарльз Фроман був також його близьким другом, який загинув на борту “Лузітанії”, відмовившись від рятувального жилета (акторка, яка була з ним на кораблі і вижила, згадувала пізніше, що в останні хвилини, він цитував “Пітера Пена”: «навіщо боятись смерті, адже це жахливо велика пригода»). 

Особисте життя Баррі активно обговорювалось як за його життя, так і після. Акторка Мері Ансел довго дружила з Баррі до їхнього шлюбу і піклувалась про його родину. В них не було дітей, і вважається, що не було сексуальних стосунків. У “Томмі та Гризель” (розповіді про токсичне подружжя 1900 року) головний герой говорить дружині, що вона єдина жінка, яку б він хотів любити, але не може. Вони купили квартиру навпроти Кенсінгтонського саду, і сенбернара на ім’я Портос (а після нього чорно-білого ньюфаундленда Люата, який надихнув образ Нени). Ансел приймала хлопчиків Левелінів-Девісів та їхніх батьків у заміському будинку Баррі, проте не розуміла, на що вони йому здались. Майже через 15 років шлюбу Мері завела роман з помічником Баррі, на двадцять років молодшим за неї. Історія вийшла публічною, і Баррі вимагав порвати з ним, але Мері відмовилась, тому вони розлучились. Не дивлячись ні на що, Баррі важко переживав розлучення, тому його друзі задіяли всі свої зв’язки, аби преса нічого про це не писала. Баррі підтримував Мері фінансово, після того, як вона розлучилась з другим чоловіком, вони зустрічались щороку у річницю їхнього весілля, і він передавав їй гроші. А згодом навіть збудував для неї будинок у Біаріцці, і заповів щорічне утримання. 

У 1910 він став опікуном п’ятьох хлопців Левелін-Девісів (про зв’язок з цією родиною було детальніше написано раніше) і присвятив подальше життя своїй творчості та вихованню і влаштуванню життів підопічних. 

Баррі помер від пневмонії у 77 років, залишивши будинок секретарці, права на “Пітера Пена” лікарні, а хлопцям Левелін-Девіс та колишній дружині пожиттєве забезпечення. 

Що почитати у Баррі окрім “Пітера Пена”: “Маленька біла пташка або пригоди у Кенсінгтонському саду” (1902), “Краще мертвий” (1887), “Коли чоловік самотній” (1888), “Привид Ібсена” (1891), “Плач Шотландії: поема на смерть Роберта Стівенсона” (1895), “Про Томмі” (1899), “Гість на весілля” (1900), “Легенда про Леонору” (1914), “Новий світ” (1915), “Поцілунок для Попелюшки” (1916), “Дорогий Брут” (1917) та інші.

Дізнавайтесь про 10 найпопулярніших теорій навколо “Пітера Пена”, підписавшись на наш Patreon за посиланням https://www.patreon.com/cedra

Показати коментарі 💬Закрити коментарі

Залишити коментар